1.2. Основні положення чинного законодавства України про інтелектуальну власність

Інтелектуальна, творча діяльність знаходиться в постійному русі, безперервній динаміці, що зумовлює необхідність постійного удосконалення чинного законодавства України про інтелектуальну власність.

В даний час в Україні є чинними 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності. Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів, що діють у цій сфері. Правовідносини, пов’язані з правовою охороною інтелектуальної власності, регулюють також близько ста підзаконних нормативних актів. В Україні захист права інтелектуальної власності здійснюється в межах цивільного, адміністративного, кримінального, митного та антимонопольного законодавства [202].

В межах цивільного законодавства охорона права інтелектуальної власності істотно удосконалена прийняттям ЦК України [239].

Ефективний захист права інтелектуальної власності здійснюється антимонопольним законодавством України. Відповідно до Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” [68] в Україні діє розгалужена мережа регіональних представництв, які здійснюють захист права інтелектуальної власності в адміністративному порядку. Спеціальним органом захисту прав і інтересів заявників та суб’єктів права промислової власності є Апеляційна палата Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України.

Характерною позитивною рисою чинного законодавства України про інтелектуальну власність є його прагнення максимально наблизитись до міжнародних стандартів [50, c. 3-9]. З наміром України інтегруватися у світову економічну систему, зокрема, в Міжнародну організацію торгівлі, постали питання захисту права інтелектуальної власності. У зв’язку з цим виникла потреба перегляду законодавства і прийняття низки нових нормативних актів.

Законодавство України про інтелектуальну власність створювалося в умовах переходу України до ринкової економіки. Це, безперечно, не означає, що воно не враховувало позитивного досвіду законотворчої практики минулих років. В ньому були враховані і найновіші досягнення вітчизняної і зарубіжної правової науки. Разом з тим, вбачаються й деякі його недоліки.

Передусім звертає на себе увагу недосконалість системи законодавства України про інтелектуальну власність [95, c. 296-299]. Уже відзначалося, що система законодавства України про інтелектуальну власність складається з 10 спеціальних законів, 18 міжнародних договорів, що стосуються сфери інтелектуальної власності й численних підзаконних актів, прийнятих у розвиток спеціальних законів. Завершує систему зазначених актів ЦК України. Але термін „завершує” не слід розуміти як завершення формування цієї системи. Четверга книга ЦК України „Право інтелектуальної власності” побудована не на методологічних постулатах законів про інтелектуальну власність. Четверта книга ЦК України визначила свою методологію, яка зумовлює необхідність істотного перегляду спеціальних законів про інтелектуальну власність.

Система законів України про інтелектуальну власність не може бути визнана задовільною. Передусім, наявність окремого закону про той чи інший об’єкт права інтелектуальної власності викликає великий сумнів. Наявність такої кількості законів ніякими об’єктивними факторами не викликається [53, c. 3-7]. Відмінність Законів України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” і „Про охорону прав на промислові зразки” полягає в різному тексті кількох статей. Значні повтори властиві усім зазначеним актам цивільного законодавства. Ці повтори, до речі, перенесені й до ЦК України.

Ще одними з істотних недоліків системи законодавства про інтелектуальну власність є те, що немало актів цивільного законодавства не узгоджені між собою, в ряді випадків – суперечать один одному. Водночас в них наявна низка прогалин тощо. Наявність окремого закону по кожному виду творчості буде викликати появу нових законів. Так, наприклад, визнання об’єктами права інтелектуальної власності наукових відкриттів і раціоналізаторських пропозицій зумовлює необхідність розробки і прийняття відповідних законів. Адже ті кілька статей, що містяться в ЦК України стосовно цих об’єктів, не здатні належним чином урегулювати усі суспільні відносини, що складаються у сфері встановлення і використання наукових відкриттів [169, c. 3-6] та раціоналізаторських пропозицій [83, c. 3-6]. Будуть з’являтися і нові об’єкти права інтелектуальної власності, оскільки сама інтелектуальна діяльність також знаходиться в постійній динаміці. Це ставить певні вимоги до діючого законодавства вже сьогодні.

ЦК України також не охоплює усі навіть майнові відносини, що складаються в процесі створення, охорони і захисту усіх об’єктів права інтелектуальної власності. Це й не входить в його завдання. Він має містити основні принципи і засади правової охорони інтелектуальної власності. Необхідність в нормативних актах, що мають розвивати правові засади охорони інтелектуальної власності, викладені в ЦК України, очевидна і сумніву не викликає [75, c. 3-7].

При цьому слід виходити з того, що інтелектуальна діяльність і інтелектуальна власність, принаймні в сучасних умовах, будуть постійно розвиватися і збагачуватися, що буде зумовлювати постійне зростання кількості нормативних актів і законодавства в цілому.

Постає питання про вид нормативного акту, в якому мають бути зосереджені приписи про інтелектуальну власність загального характеру. Це має бути окремий закон про інтелектуальну власність [151, c. 57-58], причому, єдиний кодифікований законодавчий акт про інтелектуальну власність в цілому. Таким актом законодавства повинен стати, наприклад, Кодекс про інтелектуальну власність.

Система цивільного права основною своєю структурною базою має ЦК України [240, с. 31], але його наявність не виключає можливість мати інші кодифіковані акти цивільного законодавства. Як вірно зазначає В.І. Борисова, у вітчизняному цивільному праві існує два рівня кодифікації: загальний і спеціальний [241, c. 31]. Загальний рівень охоплює всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Спеціальний – полягає у тому, що окрім ЦК України, в Україні можуть діяти і діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер, наприклад, сфери відносин інтелектуальної власності. Такої ж думки притримуються й інші вчені [36, c. 14].

Відносини інтелектуальної власності настільки багатогранні та складні, що всі вони з необхідною мірою деталізації не можуть бути врегульовані навіть таким крупним, об’ємним законом, як ЦК України. Для цього необхідні закони, що розвивають та конкретизують їх правила та інститути.

Разом з тим, не можна погодитись із висловленою у правовій літературі думкою про необхідність вилучення із ЦК України його четвертої книги, для того, щоб використати ці норми в новому Кодексі про інтелектуальну власність [200]. ЦК України є систематизованим збірником цивільно-правових норм, які знаходяться не в хаотичному стані, а приведені до певної системи [36, c.

Правове регулювання та охорона права інтелектуальної власності здійснюється не тільки нормами цивільного права. Воно є міжгалузевим. Крім цивільного права, право інтелектуальної власності регулюється і охороняється господарським, адміністративним, фінансовим, митним та іншими галузями права. Щодо Кодексу інтелектуальної власності – необхідно, щоб він охопив своїм опосередкуванням ті суспільні відносини, які складаються в процесі створення та використання об’єктів права інтелектуальної власності. Критерієм, що об’єднуватиме норми різної галузевої приналежності, є те, що всі вони складаються з приводу здійснення та захисту прав інтелектуальної власності.

Не дивлячись на виказані в юридичній літературі заперечення проти створення конгломеративного нормативного акту [241, c. 170] ми більше схиляємось до думки, що інколи, якщо діяти заради чистоти відособлених галузей, це може унеможливити здійснення суб’єктивних прав інтелектуальної власності [222, c. 24-25]. Таке вирішення питання буде суперечити факту реальної дійсності та об’єктивно існуючим інтересам членів суспільства.

Разом з тим, не можна не погодитись і з Р.Б. Шишкою, який вказує на необхідність включення до спеціального кодифікованого акту з інтелектуальної власності норм управлінського та процедурного характеру [257, c. 170].

Незалежно від подальшого обговорення цієї проблеми, очевидно, що система законодавства України про інтелектуальну власність потребує подальшого удосконалення. Наявність великої кількості законів про інтелектуальну власність ускладнює її правову охорону і користування цими законами.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність страждає ще одним досить серйозним недоліком.

До цього часу не врегульовані питання про правову належність результатів, одержаних в процесі виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт [1, c. 53-56]. Мова йде про результати, які можуть бути визнані об’єктами права промислової власності. Залишаються поза правовою охороною результати інтелектуальної, творчої діяльності, які хоча за своїми ознаками і відповідають умовам патентоздатності, але з тих чи інших причин не були своєчасно належним чином оформлені.

Низка об’єктів права інтелектуальної власності охороняється на не достатньому рівні. До цієї групи можна віднести вже згадувані наукові відкриття і раціоналізаторські пропозиції та інші. Недостатню правову охорону мають селекційні досягнення у сфері племінного тваринництва, комп’ютерних програм, творів архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва та деякі інші. Із цієї точки зору чинне законодавство України про інтелектуальну власність потребує ретельного удосконалення. В ньому мають бути враховані будь-які результати інтелектуальної, творчої діяльності, незалежно від того, чи відповідають вони умовам патентоздатності.

На нашу думку, чинне законодавство України про інтелектуальну власність неповною мірою відповідає вимогам ринкової економіки. Будь-який об’єкт права інтелектуальної власності має бути чітко визнаний за особою, яка його створила незалежно від того, за яких умов цей об’єкт створений [127, c. 42-44]. Роботодавець чи інші особи, за кошти чи за іншого сприяння яких створено цей об’єкт, мають бути іншим чином компенсовані. Право інтелектуальної власності в усіх випадках без винятку повинно визнаватися за його творцем. Тільки за цієї умови держава може досягти необхідного рівня інтелектуальної, творчої активності.

Сучасний стан інтелектуальної, творчої діяльності в Україні потребує невідкладного удосконалення та спрощення механізму оформлення прав інтелектуальної власності на усі об’єкти, особливо на об’єкти промислової власності. Слід визнати неприпустимим становище, за якого заявка на винахід розглядається від двох до п’яти років [1, c. 53]. Держдепартамент повинен нести жорстку відповідальність за зволікання з розглядом заявок. Тому варто підтримати висловлену в спеціальній літературі пропозицію про встановлення між заявником і Держдепартаментом цивільно-правових відносин, за якими Держдепартамент ніс би майнову відповідальність за будь-яке зволікання, в оформленні прав інтелектуальної власності та інші неправомірні дії [128, c. 117]. Держдепартамент і заявник мають бути поставлені в рівні умови.

Істотним недоліком чинного законодавства України про інтелектуальну власність є також відсутність добре відпрацьованого механізму визначення обсягу використання об’єкта права інтелектуальної власності і розміру, порядку обчислення та строків виплати винагороди за використання об’єкта права інтелектуальної власності. Чинне законодавство такого механізму не містить. Більшість творців створюють об’єкти права інтелектуальної власності саме з метою одержати за їх використання певну винагороду і в такий спосіб полегшити своє власне життя та життя своїх близьких. Творець має бути твердо впевнений в тому, що за створення і використання того чи іншого об’єкта права інтелектуальної власності він одержить чітко визначену винагороду [212, c. 61-69].

Для піднесення активності творців важливе значення має дійовий механізм стимулювання інтелектуальної, творчої діяльності [1, c. 53-56]. Не можна стверджувати, що чинне законодавство України про інтелектуальну власність такого механізму не містить. Такий механізм є, але його норми розпорошені у численних законодавчих та інших нормативних актах, вони не складають цілісної системи стимулювання, не узгоджені між собою і в цілому малоефективні. Механізм стимулювання як і механізм виплати винагороди мають однакове значення для активізації творчості. Це є ще одним аргументом необхідності створення Кодексу про інтелектуальну власність.

Стимулюванню підлягають не тільки творці нових об’єктів права інтелектуальної власності. Стимулюватися мають широке коло усіх осіб, які в той чи інший спосіб сприяли створенню об’єкта права інтелектуальної власності. Особливого стимулювання потребують ті юридичні і фізичні особи, які використовують об’єкти права інтелектуальної власності. Зрозуміло, організація використання того чи іншого об’єкта права інтелектуальної власності потребує вкладення значних коштів та інших витрат. Зрозуміло, що зазначені витрати повинні бути певним чином компенсовані такому користувачеві.

Не можна, визнати вдалою норму Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, відповідно до якої роботодавець має право подані йому матеріали заявки на винахід чи корисну модель оголосити конфіденційною інформацією і в такий спосіб приховати від суспільства досить цінну пропозицію, причому до чотирьох років. Видається, що така норма наносить суспільству більше шкоди, ніж користі.

Не розв’язане до кінця спірне питання про право інтелектуальної власності на твір образотворчого мистецтва. За ст. 1112 ЦК України оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором.

Різниця між правом власності на матеріальний носій твору образотворчого мистецтва і майновими правами інтелектуальної власності на цей же твір майже не помітна [239, c. 13-17]. Але за змістом право власності на матеріальний носій (картина, скульптура тощо) має чітко відрізнятися від майнових прав інтелектуальної власності автора цього ж твору. Художник написав портрет певної людини на замовлення, створив скульптуру, постає питання чи має він право на тиражування цього портрета чи скульптури? Чи має він право вимагати від замовника аби той передав йому оригінал для експонування на виставці, ярмарках тощо? Чи має на це право сам замовник? Інакше кажучи, майнові відносини між творцем і замовником належним чином не врегульовані. Віддання розв’язання цього спірного питання на розсуд сторін не є кращим вирішенням цієї проблеми. Сторони самі можуть не знати, як краще вирішити це питання, а закон відмовляється надати їм допомогу.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність містить немало таких суперечностей, неточностей, які потребують усунення. Сучасний стан проблеми можна виразити словами М.А. Федотова який відзначає: „Сегодня развитие законодательства об интеллектуальной собственности идет разрозненно, нескоординировано. Авторское право движется в одну сторону, патентное – в другую, законодательство о товарных знаках – в третью и т.д. И отсутствие некоего связующего звена… очень чувствуется. Нам не хватает единой концептуальной правовой базы” [232, c. 12, 13].

Поряд із законодавством в Україні регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності здійснюється й міжнародними актами. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Подібна норма міститься і в ст. 10 ЦК України. У цьому випадку мова йде про міжнародні конвенції, учасником яких є Україна. Як видно із тексту Законів міжнародні договори мають пріоритет перед вітчизняним законодавством. У випадку коли такий міжнародний договір має передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню підлягають правила цього договору.

При цьому міжнародні договори застосовуються до правовідносин інтелектуальної власності безпосередньо, якщо тільки із самого договору не випливає необхідність прийняття для його застосування внутрішньодержавного акту. Наприклад, Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р. встановила, що умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються національним законодавством країн-учасниць.

Виникнення Європейського співтовариства, а потім на їх основі – Європейського Союзу визвало до життя нову правову систему – право Європейського Союзу. Воно виступає зараз як самостійна правова система зі своїми джерелами, формами правотворчості та правозастосування, специфічними механізмами захисту юридичних норм від порушень. Ця система розглядається ніби національне право „sui generic” [98, c. 12].

О. Водянніков вважає, що саме Суд ЄС в цілому ряді своїх рішень розпочав процес „конституціоналізації” права ЄС [123]. Так, Суд підтвердив принцип верховенства права ЄС, зазначивши, що положення національного законодавства може бути відмінене („disapplied”), якщо воно суперечить праву Співтовариства [269]. Суд також поширив концепцію прямої дії на директиви, дозволивши суб’єктам національного права посилатися на директиви, як на акти, що встановлюють їх права, які підлягають захисту у національних судах [270].

Таким чином, Суд ЄС перетворив право ЄС з підсистеми міжнародного права на автономну правову систему. Його не можливо віднести до національної системи, а стислий перелік питань, переданих Регламентом на вирішення національних законодавців, показує, що не можна говорити й про його сугубо наднаціональний правовий характер.

На підставі наведеного можна зазначити, що чинне законодавство України про інтелектуальну діяльність містить ряд недоліків та прогалин. Разом з тим, характерною позитивною рисою чинного законодавства України про інтелектуальну власність є його прагнення максимально наблизитись до міжнародних стандартів. Розвиток вітчизняного законодавства йде сьогодні, здебільшого, шляхом запозичень.

Виділяють декілька рівнів правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності: право ЄС, міжнародно-правовий та національний [256, c. 19]. Право ЄС, як автономна правова система, складається переважно з директив та регламентів. Міжнародно-правовий рівень вміщує в себе міжнародні конвенції, національні – конституційні та звичайні закони, підзаконні нормативні акти.

Напрямками консолідації національного законодавства про інтелектуальну власність необхідно обрати ЦК України та спеціальне законодавство. Пропонується щоб останнє було представлене Кодексом про інтелектуальну власність, який охопить своїм опосередкуванням ті спеціальні суспільні відносини, які складаються в процесі створення та використання об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, з норм управлінського та процедурного характеру.

Аналіз основних положень чинного законодавства України про інтелектуальну власність та висновок про необхідність його подальшого удосконалення на національному рівні вказує на необхідність дослідження питань, пов’язаних із самим поняттям інтелектуальної власності та поняттям права інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність у сучасних умовах в усьому світі набуває все більшого значення в соціально-економічному розвитку суспільства. Тому зростає увага до проблем права інтелектуальної власності [146, c. 3-6]. Розв’язання окресленої проблеми має велике практичне значення. Адже для захисту суб’єктивного права на результати інтелектуальної, творчої діяльності необхідно чітко встановити, що собою представляє сама інтелектуальна власність та право інтелектуальної власності.

Однією з основних серед зазначених проблем є визначення юридичної природи інтелектуальної власності. Поняття „інтелектуальної власності” упродовж багатьох десятиліть у діловому лексиконі, а особливо у пересічного громадянина було „малозрозумілою абстракцією” [240, c. 5].

Дослідження та обговорення цієї проблеми здійснюється в усьому світі і протягом століть. Дискусія обертається навколо одного кардинального питання: що є інтелектуальна власність. У науковому світі всі теорії з цього приводу можна умовно поділити на дві основні групи: ті, що базуються на пропрієтарній теорії; і ті, що базуються на теорії виключних прав [215, c. 10-11]. Наукова дискусія між представниками полярних поглядів триває до цього часу. Прихильники пропрієтарної теорії вважають, що все, що створено творцем, є його власністю. Прихильники теорії виключних прав вважають, що права власності на нематеріальні об’єкти не може бути, є лише виключне право на використання цього нематеріального об’єкта – інтелектуальної власності.

Конституція України чітко і однозначно визначила, що власність і інтелектуальна власність – поняття тотожні. Стаття 41 Конституції України проголосила: „Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. На підставі цього конституційного положення ЦК України також проголосив, що власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 2 ст. 319 ЦК України).

Виходячи з наведених норм можна стверджувати: все, що створено інтелектуальною, творчою працею творця, є його інтелектуальною власністю. Адже ні в кого не викликає сумніву, що зроблена людиною табуретка, стіл, будинок для себе, є його власністю. В. Дозорцев, у зв’язку з цим, ставить досить логічне запитання: чому приналежність твору автору, який його створив, не може належати його творцю на праві власності? Тільки тому, мовляв, що він є нематеріальним об’єктом [44, c. 17]?

Два тисячоліття стародавні римляни визнавали право власності на безтілесні речі [266, c. 148]. Римський юрист Гай називав тілесними речами такі, до яких можна доторкнутися (quae tangi possunt), а безтілесними – такі, до яких доторкнутися неможливо (quae tangi non possunt). Такий підхід дозволив розповсюдити й на нове юридичне явище (інтелектуальну власність) правовий режим об’єктів права власності. Доказом тому є існування подібної конструкції в англо-американській системі права. Там поряд із терміном „tangible asset” (тілесне майно) застосовується, для характеристики об’єктів інтелектуальної власності, і термін „intangible asset” (безтілесне майно) [270, c. 50]. Наприклад, при юридичній кваліфікації комп’ютерних програм, наряду із загальновідомим нам hardware (твердий товар) використовують і software (м’який товар) [60, c. 137].

Таким чином, відповідно до наведеної концепції, безтілесна річ – будь то математична модель, алгоритм, програма і т.п. є об’єктом права, хоча й інтелектуальної, але власності. Необхідність встановлення монополії творця на продукт своєї діяльності може бути досягнута тільки через абсолютні права [49, c. 288] до яких відноситься право власності.

Пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності, як вказується, має своє логічне завершення у так званій американській формулі винаходу [209, c. 80].

„Радянське законодавство, – вказує О.О. Підопригора,– до останніх часів ще не знало поняття „інтелектуальна власність” [177, c. 105; 210, c. 80]. Введення цього терміну у цивільне право було запропоновано українським вченим В.І. Жуковим у 1989 році [210, c. 9-14]. Правда, надалі, він став ярим противником його використання, терміну як ненаукового [60, c. 127-155].

З найбільш відомих представників пропрієтарної теорії права інтелектуальної власності в Україні слід назвати О.А. Підопригору та О.О. Підопригору. „Правом інтелектуальної власності, – пишуть вони у співавторстві з В.О. Суміним,– визнається право на результати будь-якої творчості людей” [177, c. 41]. Розвиваючи вказану концепцію О.О. Підопригора прямо пише: „Суб’єкти права інтелектуальної власності мають стосовно результатів творчої діяльності такі самі правомочності, як і суб’єкти звичайного права власності. Це – право володіння, користування і розпорядження об’єктом своєї власності на свій розсуд” [176, c. 13]. „Позбавляти творців права власності на їх твори означає поставити серйозну перепону на шляху розвитку інтелектуальної творчості” [178, c. 159].

Як зазначає Р.Б. Шишка, пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності послідовно проводиться у всіх міжнародно-правових актах і впливає на моделювання національних законодавств [257, c. 134]. Це призвело до того, що законодавець України також сприйняв пропрієтарну теорію інтелектуальної власності. Конституція України проголосила тезу про право власності на результат інтелектуальної, творчої діяльності, а потім й ЦК України її відтворив. Ще раніше закони України про промислову власність також чітко й однозначно проголосили без будь-яких застережень право власності на об’єкт промислової власності. Закон України „Про право на винаходи і корисні моделі” та інші закони про промислову власність продекламували право власності на винахід чи корисну модель, яке засвідчується патентом.

На нашу думку, будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності є власністю творця, який його створив. При цьому не має значення, чи цей результат визнано об’єктом права інтелектуальної власності. Автор даної роботи наголошує на цьому тому, що не всі результати інтелектуальної, творчої діяльності визнаються об’єктами правової охорони. У зв’язку з наведеним напрошується такий висновок. Будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності незалежно від, того, чи надана йому правова охорона чи ні, має проголошуватися власністю творця. Зараз за чинним законодавством України про інтелектуальну власність, якщо той чи інший результат творчості не дістав правової охорони (правова охорона припинилася) – він не є об’єктом правової охорони. Між тим, він повинен мати власника і отже, наділятися правовою охороною. Іншими словами, раз є об’єкт, то має бути і власник. Безсуб’єктної власності не буває.

Таким чином, помітної різниці між правом власності на речі (матеріальні об’єкти) і інтелектуальною власністю на результати інтелектуальної, творчої діяльності немає. Ще раз наголошуємо, чинні закони України про промислову власність чітко й однозначно проголосили право власності на результати науково-технічної творчості, які відповідають вимогам закону. ЦК України все ж відмежувався від беззастережного визнання за зазначеними результатами права власності, уточнивши, що це право інтелектуальної власності.

Варто визнати, що різниця між правом власності і правом інтелектуальної власності у змісті все ж таки є. Об’єктами права власності є матеріальні речі [191, c. 5]. А об’єктами права інтелектуальної власності – результат інтелектуальної, творчої діяльності, нематеріальний об’єкт [192].

Якщо закони України про інтелектуальну власність проголошували право власності на об’єкти промислової власності, то ЦК України уточнив це поняття, назвавши його „право інтелектуальної власності”. ЦК України відмежував об’єкти права інтелектуальної власності від об’єктів права власності. Це особливо помітно у статті 1112 ЦК України. Частина 3 цієї статті проголошує, що оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором (підкреслено автором О.Р.).

ЦК України досить чітко наголошує на відмінності між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності. Це спонукає автора на необхідність з’ясування, в чому полягає відмінність права власності на речі від права інтелектуальної власності на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Про відмінність в об’єктах уже підкреслювалося. Є істотна відмінність в строках правової охорони права власності і права інтелектуальної власності. Право власності на речі (майно) не обмежене будь-яким строком, воно охороняється поки існує право власності на дану річ [224, c. 30]. Право інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт охороняється протягом встановленого законом строку, наприклад, право інтелектуальної власності на винахід охороняється протягом двадцяти років від дати подання заявки (ч.4 ст. 6 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, ст. 465 ЦК України).

Помітна різниця в способах захисту права власності на речі і права інтелектуальної власності. Якщо втрачено володіння річчю, його можна відновити шляхом застосування віндикаційного чи негаторного позову [191, c. 511-522]. Для захисту права інтелектуальної власності зазначені позови не можуть бути застосовані.

Можна віднайти деякі відмінності у способах набуття і оформлення права власності і права інтелектуальної власності. При цьому слід нагадати, що на об’єкти права інтелектуальної власності виникають ще й особисті немайнові права, яких не знає право власності.

Але основна відмінність, на яку вказує ЦК України, полягає в змісті права власності на речі і права інтелектуальної власності. Як уже підкреслювалося, Конституція України цієї відмінності не містить: власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. На цих засадах побудовані і закони про промислову власність України. Вони визнають право власності на результат науково-технічної творчості і надають власнику об’єкта (патенту на нього) право володіти, користуватися і розпоряджатися [179, c. 108].

Суб’єкт права промислової власності має право утримувати зазначений об’єкт у своєму володінні, а може вводити його в цивільний обіг дозволеними способами. Власник об’єкта права промислової власності може використовувати його на свій розсуд, тобто він має право вилучати з цього об’єкта шляхом використання його корисні якості будь-яким способом, прямо не забороненим законом. Власник патенту має право, надане йому Конституцією України, розпоряджатися належним йому об’єктом промислової власності також на свій розсуд, але в межах закону. Отже, за чинними законами України про інтелектуальну власність помітної різниці у змісті права власності на речі і права інтелектуальної власності немає [127, c. 137].

Відмінність у змісті права власності на речі і права інтелектуальної власності визначив ЦК України. Ст. 317 ЦК України визначає право власності як право на володіння, користування і розпорядження своїм майном. Кодекс не визначає змісту понять „володіння”, „користування” і „розпорядження”. Зміст цих понять давно усталений і їх тлумачення міститься в навчальній і спеціальній літературі [235, c. 297].

Право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від інших осіб (ст. 316 ЦК України). Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом (ст. 418 ЦК України). Частина 2 ст. 418 ЦК України проголошує, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Ст. 424 ЦК України визначає майнові права інтелектуальної власності: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Зміст майнових прав інтелектуальної власності з певними варіаціями повторюється стосовно конкретних об’єктів права інтелектуальної власності (ст. 440, ст. 452, ст. 464, ст. 474, ст. 487,ст. 490, ст. 495 ЦК України).

Спробуємо простежити, в чому полягає відмінність в змісті права власності і в змісті права інтелектуальної власності. ЦК України не згадує загальновизнане право власника на володіння належним йому об’єктом права інтелектуальної власності. Воно визнане ст. 41 Конституції України. Це право існує реально, але прихильники теорії виключних прав вважають, що володіти об’єктом права інтелектуальної власності не можна [193, c. 238]. Між тим, автор, який написав певний твір і ще його не опублікував, володіє ним. Автор володіє твором і тоді, коли твір опублікований. Інші особи, які цей твір використовують, володіють ним від імені автора. Будь-який творець володіє своїм витвором до тих пір, поки не передасть своє право на володіння іншій особі [44, c. 287].

ЦК України передбачає право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, тобто право на вилучення з цього об’єкта його корисних якостей будь-яким способом, не забороненим законом. Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності зумовлюються характером самого об’єкта, вони достатньо ґрунтовно розкриті у відповідних законах України про інтелектуальну власність. Безперечно, способи використання різних об’єктів права інтелектуальної власності одного об’єкта відрізняються від способів використання іншого об’єкта. Проте, всі вони мають одну мету – вилучити корисні властивості з цього об’єкта, тобто та сама мета, що і права власності на речі.

Тут слід підкреслити, що право користування належною річчю так само, як і право на використання об’єкта права інтелектуальної власності є чи не основною метою зазначених прав. Будь-яка особа набуває ту чи іншу річ з метою її використати для задоволення певних своїх потреб. Творець у переважній більшості випадків створює той чи інший об^’єкт права інтелектуальної власності для одержання певного доходу від його використання чи особисто, чи через інших осіб [31, c. 48].

В спеціальній літературі були спроби знайти відмінність в термінах „користування” і „використання” [219, c. 26]. На нашу думку, ці терміни мають однакове значення – вилучення з об’єкту його корисних якостей. Аналіз цього поняття в різних законах України про інтелектуальну власність підтверджує такий висновок.

Аналіз норм ЦК України про користування річчю (майном) і норм про використання об’єкта права інтелектуальної власності не виявив принципових відмінностей між цими поняттями. В речовому праві і в праві інтелектуальної власності зазначені поняття означають одне і те ж.

Друга правомочність права інтелектуальної власності – дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, може розглядатися як спосіб використання цього об’єкта [235, c. 498], наприклад, при здачі його в найом, оренду тощо. Ця ж правомочність може розглядатися як розпорядження правом інтелектуальної власності. Звичайно, поняття „розпорядження” правом інтелектуальної власності більш широке ніж надання дозволу на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розпорядженню правом інтелектуальної власності ЦК України присвятив 75 главу „Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності”. Відповідно до цієї глави суб’єкт права інтелектуальної власності має право визначати правову і фактичну долю належного йому об’єкта права інтелектуальної власності, тобто „розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. Ст. 1107 ЦК України проголошує: „Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів: 1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності”.

Звертає на себе увагу термін „розпоряджання”, який вживається в цій статті, замість усталеного „розпорядження”. Постає запитання, чи має цей термін якийсь спеціальний зміст, чи означає й те, що термін „розпорядження”. Думається, що обидва ці терміни мають однаковий зміст.

Зазначена ст. 1107 ЦК України охоплює усі дії, які прийнято вважати розпорядженням за цивільним правом, за яким право розпорядження власник реалізує через можливість припинення або обмеження належного йому права власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк обмежує своє право власності. Власник може припинити своє право власності шляхом укладення цивільно-правових договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики [237, c. 324]. Усі зазначені договори можна вчиняти і стосовно права на об’єкти інтелектуальної власності. Більш того, можливо й знищити об’єкт інтелектуальної власності. Так наприклад, М.В. Гоголь знищив рукопис продовження „Мертвих душ” і таким чином розпорядився своїм правом на художній твір.

Отже, і в такій правомочності як розпорядження майном немає відмінностей від розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Третя правомочність права інтелектуальної власності є виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання. Цю правомочність з великою натяжкою можна назвати майновим правом інтелектуальної власності, адже мова йде про правомочність на захист майнового права інтелектуальної власності, але не саме майнове право. Існує право не на об’єкт права інтелектуальної власності, а на дію щодо його захисту. В праві власності на речі це право так і називається „Захист права власності” (глава 29 ЦК України).

Четверта правомочність права інтелектуальної власності, передбачена п. 4 ч. 1 ст. 424 ЦК України, є інші майнові права інтелектуальної власності. До цих прав передусім слід віднести право на винагороду за створення і використання об’єкта права інтелектуальної власності, яке прямо, крім ст. 445 ЦК України, у четвертій книзі більше не згадується, ніби такого права взагалі не існує. Але група інших майнових прав інтелектуальної власності правом на винагороду не вичерпується. Ця група значно ширша. До неї варто віднести право на передання права інтелектуальної власності іншим особам; здавання в майновий найом і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер; імпорт творів.

Але наведене ніскільки не підкреслює відмінності майнових прав інтелектуальної власності від права власності на речі. Це лише способи використання майнових прав інтелектуальної власності, які не знайшли належного відображення в ЦК України. Все ж не можна не враховувати мету інтелектуальної, творчої діяльності – в той чи інший спосіб одержати певну вигоду.

Отже, за змістом право власності на речі і право інтелектуальної власності, крім зазначених раніше відмінностей в об’єктах, строках правової охорони, способах захисту тощо, нічим не відрізняється. Правда, проаналізована ст. 1107 ЦК України містить ще одну особливість. Частина 1 цієї статті говорить про договір на передання виключних майнових прав інтелектуальної власності (підкреслено автором – О.Р.). З цієї норми можна зробити висновок, що суб’єкт права інтелектуальної власності може розпоряджатися лише виключними майновими правами інтелектуальної власності, а просто майновими правами (не виключними) ніби й не може. Проте, уже п. 5 ч. 1 ст. 1107 ЦК України говорить про інший договір щодо „розпоряджання” майновими правами інтелектуальної власності. Постає запитання, чи має якесь правове значення виділення в окрему групу виключних майнових прав інтелектуальної власності. Видається, що п. 5 ч. 1 ст. 1107 ЦК України вважає розпорядженням майновими правами інтелектуальної власності будь-які договори, спрямовані на припинення чи обмеження права інтелектуальної власності, є договори по розпорядженню майновими правами інтелектуальної власності незалежно від їх характеру чи вони виключні чи не виключні.

Повернемося до ст. 1112 ЦК України, в якій йдеться про розмежування права власності на речі і майнових прав інтелектуальної власності. Ця стаття визнає власником матеріального носія твору образотворчого мистецтва замовника твору, а майнові права інтелектуальної власності залишаються за його автором. Отже, відмінність між цими правами є. Зазначену відмінність ЦК України чітко не визначив, більше того, ЦК України ухилився від розв’язання цієї проблеми. Насправді має місце колізія між правом власності на матеріальний носій твору образотворчого мистецтва і правом інтелектуальної власності на цей же твір.

Хоча ЦК України й проголошує, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 419 ЦК України). В даному разі, очевидно, під річчю слід розуміти матеріальний носій об’єкта права інтелектуальної власності, тобто тілесну річ.

Проте, коли мова заходить про твори образотворчого мистецтва, ситуація певною мірою ускладнюється. З одного боку власник матеріального носія (картини, скульптури тощо) має право вчиняти з цим носієм будь-які дії, не заборонені законом. З другого боку, правомочності власника матеріального носія твору образотворчого мистецтва обмежені правом інтелектуальної власності на цей же твір. Ось ці обмеження, лінія розмежування ЦК України не визначена. Більш того, ЦК України віддав розв’язання цієї колізії на розсуд сторін.

З огляду на проведений аналіз викликає зауваження визначення поняття права інтелектуальної власності, дане в ст. 418 ЦК України. Відповідно до вказаної статті право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України чи іншим законом.

За цим визначенням будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності визнається об’єктом права інтелектуальної власності. Але ж в дійсності це не так. Далеко не кожний результат інтелектуальної, творчої діяльності визнається об’єктом права інтелектуальної власності. Значна кількість результатів інтелектуальної, творчої діяльності з тих чи інших причин не визнаються об’єктами права інтелектуальної власності, хоча і є творчим результатом (інформація про цей об’єкт передчасно розголошена, своєчасно належним чином не оформлена тощо).

Не можна визначати право інтелектуальної власності як право на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Тобто, право інтелектуальної власності є право інтелектуальної власності.

Ст. 418 ЦК України об’єктом права інтелектуальної власності визнає не тільки результати інтелектуальної, творчої діяльності. Дана стаття проголошує, що крім результатів інтелектуальної, творчої діяльності об'єктами права інтелектуальної власності визнаються й інші об’єкти права інтелектуальної власності, тобто не результати інтелектуальної, творчої діяльності. Дана стаття чітко протиставляє результати інтелектуальної, творчої діяльності іншим об’єктам права інтелектуальної власності. При цьому стаття не розкриває, що це за інші об’єкти права інтелектуальної власності.

Видається, таке визначення поняття права інтелектуальної власності в теорії буде викликати непотрібні дискусії, а в практиці ускладнить застосування цього поняття. Тому пропонуємо визначити право інтелектуальної власності, як право особи на будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності, що отримав об’єктивну форму свого вираження.

В свою чергу, зміст суб’єктивного права на результати інтелектуальної, творчої діяльності має залежати від виду об’єкта та певного юридичного факту чи складу.