Вчення про злочин як один із центральних інститутів ісламського деліктного права

При вивченні одного з основних інститутів ісламського деліктного права - вчення про злочин - неминуче стикається з низкою перешкод, які постають на шляху у дослідника. По-перше, це повна відсутність в ісламській кримінально-правовій доктрині єдиного вчення про злочин.

Розгляд одного із центральних інститутів ісламського деліктного права - вчення про злочин - слід почати з питання про поняття злочинного діяння, а також приділити певну увагу основним категоріям злочинних діянь згідно з ісламською кримінально-правовою традицією.

Поняття злочину є однією із центральних категорій кримінального права. Однак, у ряді ісламських держав є відсутнім визначення поняття злочину, що пояснюється впливом британської школи кримінального права, що заперечує можливість надати загальне і точне законодавче визначення поняття злочину. Англійські юристи виходили з того, що абсолютно будь-яке визначення схильне до критики. Інша група держав, яка перебувала під впливом континентальної школи кримінального права (переважно французького кримінального права) закріпила у кримінальному законодавстві формальне визначення злочинного діяння [132].

У Кримінальному кодексі Сирії надається таке визначення поняття злочину: «злочинним діянням є злочин, провина або правопорушення, яке відповідно карається покараннями, передбаченими за злочин, провину або

порушення». У цьому визначенні особливо відчувається вплив французької кримінально-правової традиції, що знаходить своє вираження і в класифікації злочинних діянь на злочини, проступки і порушення, як це має місце у французькому кримінальному законодавстві, й у відносній простоті самого визначення.

Із точки зору Джунд Абдель-Малека, поведінка людини набуває кримінально-правового значення, тобто стає злочином тільки у разі, якщо воно має такі ознаки:

1) злочином є тільки діяння, виражене у певній об'єктивній формі (дії або бездіяльності). Це означає, по-перше, що немає і не може бути злочину в одному лише намірі або у злочинній волі особи, якщо воно не втілилося у провині; по-друге, не може бути кримінального переслідування за думки, прихильність до якоїсь релігійної теорії;

2) злочин розуміється як протиправна дія або бездіяльність, що порушує закони, які покликані охороняти громадський порядок і громадську безпеку. Ця ознака злочинного діяння зумовлює необхідність втручання закону для усунення порушення і пояснює цілі, які переслідує покарання. Це положення має подвійне смислове значення. Так, з одного боку, істотна характеристика злочину - порушення громадського порядку та громадської безпеки, з іншого - переслідування здійснюється тільки від імені держави і лише державний закон визначає, які дії або бездіяльність є злочинними;

3) протиправність діяння визнається, тільки якщо його заборонено під загрозою покарання. Так, наприклад, у кримінальному законі не можна вказувати, що «вбивство заборонено», а слід писати: «вбивство карається ...». Ця ознака (караність) є настільки важливою, що за її допомогою можна сформувати визначення злочину так: «Злочин - це дія або бездіяльність, заборонена кримінальним законом під страхом покарання».

4) діяння вважається злочином тільки у тому разі, якщо його вчинено без наявності на те законних підстав, тобто без наявності обставин, що виправдовують його вчинення. Це означає, що заборонене законом діяння стало дозволеним через наявність певних обставин [53, с. 4-6].

Цей підхід до розуміння злочинного діяння яскраво демонструє вплив західної кримінально-правової традиції. На відміну від радянської школи кримінального права, яка надавала великого значення певним категоріям, західна кримінально-правова традиція завжди йшла шляхом розвитку Особливої частини кримінального права.

Розглядаючи вищенаведене визначення злочинного діяння, надане мусульманськими вченими, можна визначити деякі його слабкі місця. По- перше, при формальному підході до злочинного діяння втрачається його антисуспільна сутність. Стає незрозумілим, чому законодавець вирішив криміналізувати те чи інше діяння, чим керувався правозастосовувач, звільняючи особу, яка вчинила малозначуще, але формально злочинне діяння, від покарання. По-друге, недооцінка ролі і значення суспільної небезпеки як ознаки злочину може в результаті призвести до заперечення публічно-правового характеру деліктного права, гіпертрофування його приватно-правових аспектів.

Традиційне ісламське деліктне право поділяє усі злочинні діяння на три групи: злочини категорії худуд, злочини категорії кісас, злочини категорії тазір. Критерієм для віднесення того чи іншого злочинного діяння до однієї із вищеперерахованих груп є: по-перше, чиї права порушуються цим злочином і, по-друге, чи визначено міру покарання за вчинення злочинного діяння Кораном або Сунною.

Таким чином, до першої категорії злочинних діянь худуд належать, ті злочинні діяння, які посягають на права Аллаха у поєднанні з правами індивіда, де права Аллаха переважають. Міру покарання за ці злочини чітко визначена Кораном та Сунною.

До другої групи злочинних діянь - кісас, належать ті злочинні діяння, які посягають на права індивіда у поєднанні з правами Аллаха, де права індивіда переважають. Покарання за злочини категорії кісас також чітко встановлені Кораном та Сунною.

Третя категорія злочинних діянь - тазір, що зазіхає на права індивіда. Покарання за вчинення злочинного діяння категорії тазір не встановлено у Корані і Сунні, а визначено кримінальним законодавством та ісламською кримінально-правовою доктриною.

Окрім вищезгаданих відмінностей, ці категорії злочинних діянь відрізняються між собою і з процесуальної точки зору.

У питанні покарання, права потерпілого також варіюються залежно від категорії вчиненого злочинного діяння. Так, найширшим спектром прав як ініціатор процесу володіє потерпілий від злочину категорії кісас; дещо звуженими є ці права у потерпілого з категорії тазір; і, що стосується злочинного діяння із категорії худуд, то тут потерпілий жодним чином не впливає на міру покарання.

Злочинні діяння категорії худуд. Більшість мусульманських дослідників розуміють під злочинами категорії худуд діяння, що посягають на права Аллаха і тягнуть покарання, чітко встановлені у Корані і Сунні. Однак мусульманські вчені не такі одностайні у тому, які конкретно правопорушення мають бути включеними до цієї категорії.

Більшість дослідників вважають, що до цієї категорії належать сім найбільш небезпечних суспільних діянь - крадіжка, перелюбство, помилкове звинувачення у перелюбстві, грабіж, пияцтво, єресь і бунт. Однак Ібрахім Дасукі аш-Шахаві виключає із цього переліку бунт [224, с. 28]. А Атійя Мустафа Машрафа, крім бунту виключає і віровідступництво [228, с. 59]. Така характерна відсутність єдності щодо класифікації злочинних діянь, - на думку Л. Сюкіяйнена, - наочно підтверджує, що мусульманське право не відрізняється формальною визначеністю, однозначним закріпленням більшості принципів і норм, які у рамках різних шкіл розуміються по-різному [177, с. 122].

Оскільки для ісламських держав першої групи характерним є перший підхід, що передбачає сім складів злочинів у категорії худуд, то і дисертаційне дослідження побудовано виходячи із цього підходу.

Крадіжка (саріга) являє собою таємне розкрадання чужого майна. Для того, щоб притягнути винного до кримінальної відповідальності на підставі категорії худуд, необхідним є дотримання ряду умов, а саме: винний і потерпілий не мають перебувати у родинних стосунках;

із вкраденого предмета можна отримати користь (продати або в який інший спосіб збагатитися);

не можна вкрасти власну річ (наприклад, що знаходиться у заставі); вартість викраденої речі має перевищувати встановлену мінімальну межу (нісаба).

злодій має докласти певних зусиль для проникнення у місце крадіжки, де зберігається об'єкт (наприклад, у разі, якщо господар сам запросив злодія у будинок і, скориставшись гостинністю, злочинець щось вкрав - це не є підставою для притягнення його до кримінальної відповідальності за категорією худуд);

суб'єктом злочину може бути тільки повнолітня особа; якщо скоїла крадіжку особа, що перебуває у стані голоду.

Якщо має місце хоча б одна із цих умов, то у такому разі це діяння буде розцінюватися як злочин категорії тазір і каратися відповідним чином.

Крадіжка карається за ісламським деліктним правом відсіканням руки, як це наказують положення Корану: «І злодієві, і злодійці відтинайте руки / Як нагороду за те, / Що (душі їх) присвоїли собі, - / Як покарання від Аллаха ...» [87]. В одному з хадисів Сунни міститься переказ про те, що Пророк наказував носити відсічену руку на шиї.

Факт крадіжки встановлюється одним із нижчезазначених способів: свідченням двох чоловіків високої репутації;

дворазовим визнанням особи, яка вчинила крадіжку; судовим розслідуванням.

Перелюбство (зіна) за ісламським деліктним правом має місце тоді, коли особа перебуває в законному шлюбі та вступає в інтимні стосунки з особою іншої статі, яка не є її чоловіком чи дружиною. Ісламська кримінально-правова доктрина розрізняє блуд і перелюб. Під блудом розуміється вступ в інтимні стосунки неодружених осіб.

Встановлення факту перелюбства є дещо складним. Способами встановлення факту перелюбства є:

1) чотириразове визнання особи судді у вчиненні перелюбу;

2) показання свідків, а саме чотирьох чоловіків високої репутації або свідченням трьох чоловіків високої репутації та двох жінок;

3) показання свідків двох чоловіків високої репутації і чотирьох жінок;

4) вагітність злочинниці є непрямим доказом вчинення цього злочину.

Якщо у показаннях свідків-очевидців перелюбу були розбіжності чи були інші підстави засумніватися в їхній правдивості, то такі свідки притягуються до кримінальної відповідальності за помилкове звинувачення у перелюбстві.

цей злочин: «А ті, хто кидають звинувачення у цнотливих, а потім не приведуть чотирьох свідків, - побийте їх вісімдесятьма ударами і не приймайте від них свідчення ніколи; це - розпусники, окрім тих, які потім звернулися та виправилися. Тому що, воістину, Аллах пробачаючий, милосердний!»

Вважають, що конкретним приводом для закріплення цієї норми у Корані послужила реальна історична подія: під час одного з походів Айша кохана дружина Мухаммада відстала від колони і лише через кілька днів була приведена одним молодим мусульманином, що дало поживу лихослів'я; на думку послідовників більшості тлумачень мусульманського права, недоведене звинувачення хоча і тягне строго певну Кораном міру покарання, але зазіхає виключно або переважно на права окремих людей. Тому відповідальність за цей злочин наступає тільки на вимогу потерпілого, який має право пробачити злочинця. Лише представники ханіфітської школи вважали, що цей злочин зачіпає насамперед інтереси громади і тому його вибачення не є припустимим [18, с. 28].

Цікавим фактом є те, що коли чоловік помилково звинувачував свою дружину у перелюбстві, то до кримінальної відповідальності він не притягувався. Так, наприклад, якщо чоловік стверджував, що дружина народила дитину не від нього і повторював своє звинувачення п'ять разів, то дружина повинна бути покарана за перелюбство. Однак, якщо вона, у свою чергу, п'ять разів присягне Аллахом у тому, що дитина народжена від чоловіка, то батьком дитини визнається чоловік, але шлюб розривається назавжди. Не випадково ця норма як юридична фікція часто використовувалася для розірвання шлюбу за взаємною згодою між подружжям, коли чоловік не мав формальних підстав вимагати розлучення.

Кримінальне законодавство ряду держав розвиває ці положення. Так, зокрема, Закон про ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран встановлює, що помилкове звинувачення, зроблене особою чоловічої

статі проти його померлої дружини, не підлягає нормованому покаранню за умови, якщо законними спадкоємцями цієї жінки є лише діти, народжені у шлюбі із цим чоловіком. Якщо у зазначеному випадку у померлої дружини є інші законні спадкоємці, нормоване покарання підлягає виконанню (ст. 150) [65]. Стаття 145 цього ж Закону встановлює, що будь- яка образлива заява, що не містить ознак неправдивого обвинувачення, але завдає моральної шкоди особі, якій його було адресовано (наприклад, заява чоловіка дружині про те, що вона не була незайманою), підлягає покаранню у розмірі до сімдесяти чотирьох ударів батогом [153, с. 119].

Грабіж (харабе) є одним із найбільш тяжких злочинів, за який у священних джерелах вказується точна міра покарання. Зокрема, у Корані є такий айат: «Дійсно, відплата тих, які воюють з Аллахом і Його посланцем і намагаються на землі викликати нечестя, у тому, що вони будуть вбиті, або розіп'яті, або будуть відсічені у них руки і ноги навхрест, або будуть вони вигнані з землі. Це для них - ганьба у найближчому житті, а в останньому - для них - велике покарання, - окрім тих, які звернулися перш, ніж ви отримали владу над ними. Знайте ж, що Аллах прощає, милосердний!».

Підставою для введення такої норми послужила реальна історична подія. Згідно з однією з версій, одного разу Пророк дав дозвіл групі мусульман-бедуїнів зупиниться у Медині на кілька днів для відпочинку і лікування хворих. Однак за таке благодіяння вони відплатили невдячністю - напали у дорозі на погонича верблюдів, призначених для жертвопринесення, вбили його та зникли, прихопивши із собою тварин. Дізнавшись про це, Пророк і сформулював відповідний вірш Корану. Аналізуючи цю норму та історичний факт, що лежить в її основі, мусульманські правознавці встановили, що відповідальність за грабіж може нести лише повнолітній чоловік-мусульманин, який знаходиться при повному розумі, причому тільки у тому разі, якщо жертвою злочину виявився мусульманин, а захоплене майно знаходиться у його власності чи

законному володінні. Злочинець і жертва не мають перебувати у родинних стосунках [131, с. 132].

Виходячи з положень Корану, ісламські вчені дійшли висновку, що розбійник, який розкаявся до того як був схоплений владою, звільняється від кримінальної відповідальності за злочин категорії худуд. Правда, у цьому разі він все одно понесе кримінальну відповідальність за категорією тазір, а, крім цього, на нього чекає релігійна спокута. У тому разі, якщо розбійник виявився в руках влади до каяття, то щодо нього слід застосувати покарання, встановлене Кораном, негайно.

Пияцтво (або вживання спиртного). Іслам негативно ставиться до вживання спиртних напоїв, оскільки така дія зазіхає на інтелект (розум), який є однією із цінностей, що захищаються ісламом, і без якого немислимою є віра в Аллаха. Не випадково в Корані можна знайти чимало віршів, що засуджують вживання спиртних напоїв. У ньому також міститься звернена до мусульман рішуча вимога уникати цього гріха: «О ви, хто вірує! Все, що п'янить (і труїть розум), азартні затії, і камені (жертовники, вівтарі та місця молінь) - все це мерзенність, яку вигадав Сатана. Так утримайтеся ж від цих спокус, щоб розраховували ви на щастя і успіх».

Осуджуючи вживання спиртних напоїв, Коран не передбачає певного покарання за це злочинне діяння. У свою чергу, у Сунні говориться, що покаранням за вживання алкоголю є биття батогами, приписане Пророком. Зокрема, в одному з хадисів повідомляється таке: «Повідомляється, що Абу бін Абу Таліб, нехай буде задоволений ним Аллах, сказав: «Я ніколи не відчував жалю до того, хто помирав, коли я піддавав його встановленому покаранню, якщо не вважати покараних за вживання вина, і в разі смерті такої людини я виплачував його родичам викуп, оскільки посланник Аллаха, нехай благословить його Аллах і вітає, не встановив, скільки ударів слід давати за вживання вина» (Сахих аль-Бухарі: Мустасар аз-Зубайді, хадис 2065 (6777).

Згідно з одним з переказів, Мухаммад вимагав піддавати тих, хто вживав спиртні напої, тілесному покаранню, а в разі притягнення до відповідальності за пияцтво у четвертий раз - застосовувати до них смертну кару. Інша легенда свідчить, що Пророк особисто карав п’яниць 40 ударами батога. І тільки халіф Омар, коли почастішали випадки вживання спиртних напоїв, посилив це покарання до вісімдесяти ударів по аналогії з карою за помилкове звинувачення.

У теперішній час різні ісламські правові школи мають розбіжність у питанні кількості ударів за вживання спиртних напоїв. Так, згідно з вченням малікітського, ханбалітського і ханіфітського мазхабів покарання за вживання спиртних напоїв становить 80 ударів. Представники шафіїтської школи знижують їх кількість до 40. Окремо варто підкреслити, що, виходячи із вчень ханіфітської школи, існує два самостійних злочинних діяння: вживання вина і знаходження у стані сп'яніння внаслідок прийняття інших п'янких напоїв. Таке розмежування не є випадковим, воно випливає з безумовної заборони вживання алкогольних напоїв, зроблених за винограду, тоді як вживання інших напоїв дозволено до тих пір, поки воно не викликає сп'яніння.

Але такої позиції дотримуються далеко не всі держави. У більшості з них забороняється вживання будь-яких спиртних напоїв. Так, зокрема, кримінальне законодавство Ірану встановлює кримінальну відповідальність за вживання будь-якого алкоголю. Пиво прирівнюється до алкоголю незалежно від ступеня вмісту алкоголю. Вживання виноградного соку, який знаходиться у стані бродіння, також забороняється ісламським релігійним законом (ст. 165) [65].

Встановлення факту вживання алкоголю відбувається шляхом чотириразового визнання винного; показаннями свідків чотирьох чоловіків високої репутації. У деяких країнах число визнань і свідків знижено до двох.

Більшість мусульманських шкіл розглядають дії щодо вживання спиртних напоїв як злочин за будь-яких обставин. У той же час, деякі країни із цього правила роблять виняток. Так, Закон про ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран передбачає можливість не призначати покарання за вживання спиртних напоїв, якщо таке вживання було з метою лікування важкої хвороби або порятунку від смерті.

Зрада Аллаха (єресь). Цей злочин має місце тоді, коли мусульманин відкидає релігію іслам словом, дією, бездіяльністю. Сюди належить не тільки перехід в іншу віру, але і язичництво, богохульство тощо. Цей злочин належить до категорії худуд, оскільки загрожує головній цінності ісламу - вірі. Стверджується, що без суворого покарання за цей злочин не може бути забезпечена незалежність і свобода мусульман, які, слідуючи поганому прикладу відступників, можуть опинитися у полоні згубних пристрастей і потрапити під вплив матеріалізму, що відвертає віруючих від «духовних цінностей» і «проповідує вседозволеність» [225, с. 178].

У Корані відсутня конкретна норма, що встановлює відповідальність за цей злочин, проте він все одно належить до категорії худуд. Справедливості заради слід зазначити, що є велика кількість віршів, які засуджують богохульство і язичництво. Зокрема, «Але якщо хтось із вас від віри відречеться / І прийме смерть невірним (Богу), / Діяння їх стануть марними / І в найближчому житті, і в далекому; / Вони всі стануть мешканцями Ада / І в ньому залишаться навічно» (Коран, сура 2 «Корова», айат 217); «І не твори з Аллахом нарівні іншого Бога, / Інакше будеш вкинутий у Пекло / презренний і знедолений навічно» (Коран, сура 17 «Нічне перенесення», айат 39); «І слуги Милосердного - лише ... ті, які з Аллахом нарівні / Іншого божества не призивають / ... А всяк, хто це робить, / Чи зустріне (у Господа розрахунок) / (Як) відплата (за скоєне ним). У день Воскресіння покарання подвоїться йому, / І прибуватиме він у

ньому / Приниженим і осоромленим ...» (Коран, сура 25 «Різниця», айати 63, 68 - 69).

Більш певна відносно покарання за єресь Сунна, в якій уже прямо говориться про те, що Мухаммад допускав пролиття людської крові, коли «хто-небудь відступав від своєї релігії і покидав громаду» (сахих аль- Бухарі: Мустасар аз-Зубайді, хадис 2076 (6878). Інший хадис вказує, що Пророк стосовно віровідступників прямо сказав: «Якщо мусульманин змінить свою релігію, убийте його» (сахих аль-Бухарі: Мустасар аз- Зубайді, хадіс 1235 (3017).

При цьому страті піддаються виключно чоловіки; щодо жінок застосовується таке покарання як позбавлення волі до повного каяття.

Незважаючи на той факт, що на сучасному етапі на вірі спекулюють представники радикального ісламу, однак сучасні ісламські юристи виходять із того, що «суворе покарання за віровідступництво, націлене на захист ісламу, ніякою мірою не обмежує свободи віри, проголошеної Кораном, оскільки нікого не змушують насильно приймати іслам. Однак віровідступництво тих, хто раніше сповідував іслам, є по суті політичним перелюбством, цілком порівняним зі зрадою своєї партії і навіть зрадою Батьківщини, нагадує умисне невиконання умов договору на постачання армії, що веде війну. Немає ніяких відмінностей між особою, що відвернулася від ісламу, і тим, хто безпосередньо або в ідеологічному відношенні став на бік ворога» [218, с. 313].

Бунт (повстання) являє собою спроби повалення глави держави, непокору владі та інші види антидержавної діяльності, які посягають на основи мусульманського громадського і політичного ладу, що підривають освячені шаріатом підвалини мусульманського правління [219, с. 181].

Перш ніж придушити повстання, глава держави повинен поцікавитися про причини невдоволення, і тільки знайшовши їх необгрунтованими, запропонувати повсталим здатися. У разі їх відмови підкоритися цій вимозі, імам має право застосовувати силу. Ті, хто буде

убитий у ході придушення повстання, вважаються покараними за цей злочин по категорії худуд; ті ж, хто здасться - будуть покарані по категорії тазір; і лише захоплені у ході боротьби піддаються встановленому за повстання покаранню худуд. Цим покаранням є страта.

У Корані є розпливчасті вказівки на необхідність боротьби з тими, хто сіє смуту у суспільстві: «І якби два загони з віруючих билися, то примирити їх. Якщо ж один буде несправедливий проти іншого, то бийтеся із тим, хто несправедливий, поки він не звернеться до велінь Аллаха. А якщо він звернеться, то примирити їх по справедливості і будьте неупереджені: адже Аллах любить неупереджених» (Коран, сура 49 «Спокій», айат 9). Сунна містить більш чітку вказівку, на те, що Пророк застосовував страту до тих, хто противився його волі (сахих Муслім, книга 16 «Книга про клятви, про встановлення відповідальності вбивць, повсталих, кровопомсту та дійі», хадиси 4130-4137).

До другої групи злочинів, іменованої кісас, належать посягання на життя і здоров'я людини. Кісас у перекладі з арабської означає «рівність», «еквівалент». Злочини категорії кісас формують таку групу злочинів, за яку покарання здійснюється за принципом таліона. До пришестя Мухаммада у пустелях Аравії практично безмежно панували принципи таліона і кровної помсти. Значне поширення кровної помсти серед арабів часом призводило до винищення сотень людей або навіть племен за вбивство однієї людини. Іслам змінив звичні погляди. «Ним було привнесено ідею загробного світу із попереднім йому Днем Останнього Суду, на якому грішники будуть відокремлені від праведників. Як наслідок, ісламом зменшилася необхідність у кровній помсті як покарання злочинця (грішника) на землі, оскільки, говорячи словами Корану, за безчестя у найближчому житті все одно неминуче буде кара найбільша в загробному житті. Із цього випливає заборона нескінченної кровної помсти та запровадження інституту «кривавих грошей» (дійі) як викупу,

прийнятого потерпілою стороною в обмін на її відмову домагатися відшкодування за принципом таліона» [60, с. 321].

Однак, мусульманське право було змушене рахуватися із вкоріненими звичаями. За скоєння вбивства та завдання каліцтв ісламським деліктним правом встановлено покарання у вигляді відплати рівним, що було санкціоновано Кораном:

«А платою за зло

Є зло, подібне йому.

Тому ж, хто простить і відновить мир,

Призначена нагорода в Аллаха,

Адже Він не любить переступати

(Межі, встановлені Ним)» (Сура 24 «Свет», айат 40) [88, с. 516].

«О ви, хто вірує!

Наказано вам право

За смерть (убитих близьких) помститися,

За життя вільного - вільний,

І раб - за життя раба,

І за дружину - дружина.

Але той, кому побратимом буде прощено,

Благодіянням розумним повинен відшкодувати» (Сура 2 «Корова», айат 178) [88, с. 56].

Змістовно ці злочини посягають на права Аллаха у поєднанні з правами індивіда, де права індивіда переважають. До категорії кісас належать різні форми навмисного і ненавмисного завдання шкоди життю і здоров'ю людини.

Ісламське деліктне право розрізняє кілька видів вбивств:

1) Катл-амд (умисне вбивство). При скоєнні цього злочину у винного є умисел на спричинення смерті людині, а вчинені ним дії або бездіяльність при нормальному розвиткові подій є небезпечними для життя. Умисел на вбивство може бути заздалегідь сформованим або

спонтанним і виникнути в момент скоєння злочину. За шиїтським правом до навмисного вбивства прирівнюється вбивство, за якого у винного хоча і був відсутній умисел на скоєння цього злочину, але він міг і повинен був передбачати результат своїх дій або бездіяльності за умови, що знаряддя і засоби заподіяння смерті потерпілому є небезпечними і у звичайній ситуації можуть заподіяти смерть людині;

2) Катл-шібх-амд (навмисне заподіяння шкоди здоров'ю, що призвело через необережність смерть потерпілого). При вчиненні цього діяння у винного відсутній умисел на завдання шкоди здоров'ю іншої людини. Вчинені ним дії або бездіяльність не повинні були привести до смерті потерпілого, а використані ним знаряддя і засоби у звичайній ситуації не є небезпечними для життя і не здатні заподіяти смерть людині;

3) Катл-хата (спричинення смерті через помилку). Сюди належить заподіяння смерті у результаті різних видів фактичної помилки, допущеної винним;

4) Катл-біс-сабаб (спричинення смерті у результаті випадковості). У винного відсутній як умисел на завдання смерті потерпілому, так і умисел на заподіяння шкоди його здоров'ю, але в результаті його дій або бездіяльності потерпілому було заподіяно смерть. Згідно з ученням деяких богословсько-правових шкіл мусульманського кримінального права, кримінальна відповідальність за Катл-біс-сабаб може настати лише за умови незаконної дії або бездіяльності особи, винної у смерті потерпілого [21, с. 134].

У разі вбивства категорія кісас передбачає кілька видів покарання: відплату, відшкодування і прощення. Відшкодування може бути як важким, так і легким. Легкий викуп становить 100 верблюдів, з яких 80 мають бути жіночої статі, а 20 - чоловічої, або їх еквівалент. Важкий викуп становить 100 верблюдів жіночої статі або 1333 динари. Важкий викуп виплачується у тому разі, якщо вбивство вчинено на священній землі Мекки або під час священних місяців місячного календаря Хіджри, або ж,

якщо убитий член сім'ї знаходився в такому спорідненні з винним, що між ними неможливим є шлюб [14, с. 41-42].

Традиційне ісламське деліктне право виходить з нерівності людей за статевою ознакою і віросповіданням. Ця особливість знаходить своє відображення у встановленні менших сум відшкодування за життя жінки і чоловіка-немусульманина. Розмір дійі за вбивство жінки становить половину від того, що належало б за смерть чоловіка.

Відшкодування має бути сплачено протягом трьох років. Таке положення випливає із норм традиційного ісламського деліктного права. Однак це існувало не тільки в минулому, але й закріплено у сучасному кримінальному законодавстві. Так, Кримінальний кодекс Пакистану (ст. 331) відтворює цю норму без будь-яких змін. Кримінальне законодавство Ірану (ст. 302) дещо розвиває положення традиційного ісламського права і встановлює такі строки сплати дійі з моменту скоєння злочину:

протягом одного року за умисне вбивство;

протягом двох років за квазіумисне вбивство; протягом трьох років за випадкове вбивство.

У тому разі, якщо було скоєно умисне вбивство або ж навмисне заподіяння шкоди здоров'ю, то обов'язок відшкодувати шкоду потерпілим лягає виключно на злочинця. Однак у разі вчинення вбивства з необережності або ж заподіяння шкоди здоров'ю з необережності виплата відшкодування покладається не тільки на злочинця, але й на його родичів (ст. 51 КК Замфара).

Оскільки змістовно злочини цієї категорії посягають на права Аллаха у поєднанні з правами індивіда, де права останнього переважають, то доля винного перебуває в руках потерпілих: вони можуть вимагати відплати, відшкодування або ж пробачення. Згідно з ученням малікітської правової школи, правом на помилування засудженого користуються тільки найближчі родичі потерпілого (діти, дружини, брати, сестри, батьки).

Шиїти надають таке право тільки родичам потерпілого по лінії його батька. Чоловік позбавляється такого права.

Незважаючи на те, що це єдина категорія злочинних діянь, яка надає широкі права потерпілому як ініціатору процесу, проте це не виключає участі держави. Так, якщо у вбитого немає ніяких родичів, тоді держава приймає на себе функції визначення покарання і долі винного. Правда, у цьому разі воно не володіє правом пробачити злочинця. На державу в ряді випадків лягає обов'язок сплати віри. Так, у ст. 260 Закону про ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран встановлюється, що якщо особа, яка вчинила умисне вбивство, сховається і у перебігу життя буде поза досяжністю, після його смерті відплата замінюється на віру, що сплачується з його майна. За відсутності у винного майна, віра сплачується з майна його найближчого кровного родича, а якщо у винного немає кровних родичів або вони не мають необхідних коштів, віра сплачується з державної скарбниці [65].

У тому разі, якщо у потерпілого є кровні родичі, які наполягають на відплаті, це не означає, що до злочинця буде застосовано відплату. Коран закріпив покарання за принципом таліона, а це означає, що злочинець повинен відповідати вбитому за статтею і по вірі. Так, якщо винний є родичем потерпілого по прямій висхідній лінії, то він звільняється від страти, що обґрунтовується вченням ісламу про те, що особа, яка дала кому-небудь життя, не може бути покарана смертю за відібрання його [186, с. 473]. Стаття 306 КК Пакистану встановлює, що вбивство, вчинене батьком або дідом потерпілого, не підлягає покаранню у вигляді відплати рівним, тобто стратою, але винний зобов'язаний сплатити встановлене відшкодування спадкоємцям потерпілого. Подібна норма має місце і в кримінальному законодавстві інших ісламських держав.

Відплата застосовується не тільки у разі завдання смерті, але й у разі навмисного завдання шкоди здоров'ю. Для того, щоби були підстави притягнути особу до кримінальної відповідальності за категорією кісас,

необхідно щоб шкода здоров'ю спричинила втрату частин тіла або органів, або втрату останніми їх функцій, що може бути визначено лише після повного одужання. У разі повного одужання, за якого не залишається слідів завданої шкоди, покарання у вигляді відплати виключається.

Класичне ісламське деліктне право виокремлює такі види заподіяння шкоди здоров'ю:

1. Ітлаф-удв: завдання шкоди здоров'ю, що спричинило втрату будь- якого органу або частини тіла. Покарання складається у вигляді відплати або сплати відшкодування.

2. Ітлаф-салахайат-удв: завдання шкоди здоров'ю, що спричинило стійку довічну втрату органом або частиною тіла його функцій. Покарання складається у вигляді відплати або сплати відшкодування.

3. Шаджа: нанесення ушкоджень голові або обличчю потерпілого, менших за тяжкістю, ніж ітлаф-удв та ітлаф-салахайат-удв. Існують такі види шаджа:

шаджа-харіса: легке ушкодження шкіри без кровотечі. Покарання: один верблюд;

шаджа-даміха: легке поранення м'яких тканин, що викликали кровотечу. Покарання: два верблюди;

шаджа-муталахіма: поранення середнього ступеня тяжкості з глибоким розтином м'яких тканин без пошкодження шкіри. Покарання: три верблюди;

шаджа-мудін: глибоке поранення, що спричинило оголення кістки. Покарання: 5 верблюдів;

шаджа-хашіна: поранення, що спричинило перелом кістки без зміщення. Покарання: 10 верблюдів;

шаджа-мунаккіла: поранення, що спричинило перелом кістки зі зміщенням. Покарання: 15 верблюдів;

шаджаамма: поранення, що спричинило черепно-мозкову травму з незначним ушкодженням речовини головного мозку. Покарання: 33 верблюди;

шаджа-даміга: поранення, що спричинило черепно-мозкову травму зі значним ушкодженням головного мозку. Покарання: 50 верблюдів.

4. Джарх: нанесення пошкоджень тіла потерпілого, за винятком його голови і обличчя, менших за тяжкістю, ніж ітлаф-удв та ітлаф-салахайат- удв. Існують такі види джарх:

джайфа: нанесення проникливих поранень потерпілому. Покарання - відшкодування від однієї третини до двох третин дійі;

гайр-джайфа: завдання будь-якої іншої шкоди здоров'ю потерпілого. Покарання - відшкодування, розмір якого встановлюється судом [21, с. 135]

Злочини категорії тазір утворюють залишкову категорію злочинів за ісламським деліктним правом. У перекладі з арабської слово тазір означає «виправлення», «повчання». До злочинів категорії тазір належать ті, які посягають на права індивіда. Покарання за цю групу злочинів не передбачається ні Кораном, ні Сунною. Злочини цієї групи, як правило, є кодифікованими, або зафіксованими в законодавчих актах некодифікованого характеру.

Ця категорія злочинних діянь не випадково називається «залишковою», оскільки містить ті злочинні діяння, які не передбачені першими двома. Кримінально-правова доктрина виходить із того, що певного вичерпного переліку цих злочинів не існує, так що «суддя у певному сенсі вільний у криміналізації людських вчинків і визначенні за них покарання» [78, с. 106].

Професор Муххамед Скхалал вважає, що все мусульманське кримінальне право засноване на тазірі. Крім того, судочинство за злочинними діяннями, які підпадають під категорію тазір, є значно

простішими у порівнянні із судовим процесом по інших категоріях [227, с. 54].

У цілому в категорії тазір виокремлюють чотири різновиди злочинних діянь.

Перший різновид охоплює злочини категорії худуд і кісас, за які не може бути накладено відповідне покарання через те, що є відсутньою будь-яка суттєва ознака такого злочину. Так, як злочини категорії тазір караються випадки замаху на злочини категорії худуд або кісас: наприклад, що дії сексуального характеру, які передували перелюбству, не пов'язані безпосередньо із статевими зносинами, караються батогами, а ті, що не передували перелюбству - покаранням худуд; так само замах на навмисне вбивство карається як злочин тазір, а не як злочин категорії кісас. Окрім того, як злочинні діяння категорії тазір караються злочинні діяння категорії худуд, які, однак, не були пов'язані зі зловмисністю у їх вчиненні або здійснювалися під впливом особливого різновиду помилки.

Друга група злочинів категорії тазір також охоплює злочинні діяння категорії худуд і категорії кісас, які не можуть бути покарані відповідним чином через те, що доведені вони недостатньо або пов'язані з винятковими обставинами. Так, якщо перелюбство доведено, припустимо, трьома і меншим числом свідків чоловіків або двома чоловіками і чотирма жінками, то покарання худуд за перелюбство виключається, однак є можливим покарання тазір. Так само навмисне вбивство іншої особи, яке в іншій ситуації каралося б як злочин категорії кісас, карається як злочинне діяння категорії тазір, якщо його вчинено під примусом.

Третю, найбільшу, групу злочинів категорії тазір становдять злочинні діяння, за які ні Коран, ні Сунна не призначає певного покарання. Приміром, як злочин категорії тазір карається вживання свинини, хабарництво, лжесвідчення тощо. Забороняючи ці вчинки, Коран, а також Сунна не призначають за їх вчинення певного покарання.

Четвертим різновидом злочинів категорії тазір є такі дії, які порушують норми моралі [218, с. 307].

И. Козліхін до злочинних діянь категорії тазір зараховує такі:

1) невиконання релігійних обов'язків (недотримання посту, невиконання молитви тощо);

2) завдання матеріальної шкоди шляхом шахрайства, хабарництва, розтрати, порушення зобов'язань за угодами;

3) злочини проти правосуддя та службові злочини;

4) порушення норм поведінки у громадських місцях;

5) державні злочини - шпигунство, зрада тощо [85, с. 255-256].

Категорія тазір, на відміну від злочинів категорій худуд і кісас, відповідальність за які визначається з урахуванням лише об'єктивної сторони, передбачає залучення до кримінальної відповідальності з урахуванням як об'єктивної, так і суб'єктивної сторони. Для того, щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності, достатньо визнання самого злочинця або ж доказу його провини показаннями свідків. Ще одна відмінність, що дозволяє відокремити цю категорію злочинів від попередніх двох категорій, це те, що вид покарання може бути застосований до будь-якої особи, яка перебуває при здоровому глузді, у тому числі і до неповнолітніх.

Підсумовуючи все зазначене вище щодо такого інституту ісламського деліктного права як злочин, слід підкреслити, що основне значення виокремлення трьох категорій злочинних діянь - категорії худуд, кісас і тазір, - має принципове значення для визначення сфери покарання і для кримінального процесу.

3.3.