Вчення про покарання у концепції ісламського деліктного права: від традиційної до сучасної парадигми

Покарання є одним із центральних інститутів ісламського деліктного права. Покарання як інститут ісламського деліктного права не отримало належної розробки в теорії ісламського права.

Для мусульманських держав, що належать до релігійної правової сім'ї, основоположною ідеєю є ідея Бога або «божественної супрематії» [60, с. 51], тому покарання - це «потойбічна кара як наслідок скоєння релігійного гріха» [213, с. 10].

Заходи кримінально-правового характеру в ісламському деліктному праві є вельми специфічними і відрізняються своєю жорстокістю. Але така жорстокість обумовлена рядом причин. По-перше, тим, що такі покарання призначаються за посягання на права Аллаха або на права Аллаха у поєднанні з правами індивіда. По-друге, заходи покарання чітко визначено Кораном і Сунною, тому відступ від запропонованого покарання означав би порушення прав Аллаха і відповідно приписів священного Корану і Сунни.

Як зазначає Ж. Баішев, покарання у мусульманському праві розглядається як ціна, яку платить суспільство за забезпечення та охорону своєї моральності та безпеки. Найбільш важливим моментом тут є

стримуючий, профілактичний ефект покарань, покликаний попередити тих, хто має схильність до скоєння злочинів [26, с. 22].

Класична мусульманська концепція покарання, підкреслює М. Кангезов, полягає у тому, що злочинець позбавляється фізичної можливості здійснення подальших злочинів, або шляхом його знищення - смертної кари, або шляхом членоушкоджуючих покарань, у результаті застосування яких людина залишається живою та вільною, але стає безпечною і як злочинецем бути не може [78, с. 11].

Як зазначає Ж. Ахкумбекова: «кримінальне покарання - це не помста злочинцю, а захист суспільства від небезпечної поведінки та утримання особи від вчинення злочинів» [22, с. 26]. Таке визначення покарання мало чим відрізняється від західної кримінально-правової традиції. Але далі учений уточнює, пославшись на іншого автора: «кримінальне покарання - необхідний реквізит божественної справедливості, тісно пов'язаний з ісламською мораллю і правом, оскільки будь-який судовий розгляд існує на землі для затвердження божественної справедливості» [220, с. 236].

Ясин Омар Юсеф зараховує покарання до самостійного юридичного інституту, відмінного від заходів безпеки і заподіюючого необхідні біль і страждання засудженому, переслідуючи мету задоволення почуття соціальної справедливості та загального примусу [217, с. 213-214].

Подібної позиції у питанні визначення покарання дотримується і ще один мусульманський вчений Мухаммед аль-Авабдех, який вважає, що будь-які злочинні дії є злом, тому покарання є відповідь товариства «злом на зло» [226, с. 17-18].

Ахмед Фатхі Бахнасі пише, що покарання - це заздалегідь встановлена законом відплата за порушення зазначених у ньому заборон з

метою попередження скоєння злочинів як з боку засудженого, так і з боку інших осіб [24, с. 13].

Мухаммед аль-Фадель зазначає, що: «покарання - це передбачена законом кара, застосовувана від імені держави до особи, вина якої встановлена і яка заслужила покарання за скоєння злочину, передбачене законом» [127, с.

Абдель-Кадер Ауда виходить із того, що покарання - це відплата за непослух законодавцю, яка призначається з метою захисту суспільства [2, с. 609].

Джинді Абдель-Малек трактує покарання як кару, що накладається на злочинця в інтересах суспільства, це біль, заподіяна злочинцю за порушення приписів закону [131, с. 105].

Схоже визначення покарання дає ще один вчений - Ісхак Ібрагім: покарання - це кара, встановлена законом і призначена судом особі, визнаній винною у скоєнні злочину, і полягає у заподіянні страждань цій особі, в обмеженні її прав і свобод [72, с. 129-130].

Із точки зору Алі Абдель-Кадер Ель-Кахваджі, покарання - це відплата, визначена законом і призначена судом, що полягає у навмисному завданні болю особі, визнаній винною у скоєнні злочину [8, с. 139].

Аль-Маварді дає визначення покарання відповідно до категорії хадд або худуд. «Худуд - це покарання, встановлене Аллахом за порушення заборон; оскільки в людській натурі борються, з одного боку, пристрасть і потяг до насолод, а з іншого - усвідомлення обіцяних у потойбічному світі мук за порушення заборон, остільки і встановлюється худуд як можливий біль, здатність утримувати легковажних людей від порушення заборон» [24, с. 13].

Це визначення найбільш яскраво з усіх вищеперерахованих

висловлює релігійну основу цього інституту деліктного права. У ньому попередження скоєння злочину пояснюється і обґрунтовується не тільки

захистом інтересів суспільства, але і боязню обіцяної муки у потойбічному житті.

Деякі ісламські вчені вбачають у покаранні не тільки утримання, що попереджає початок, але й спосіб очищення від скоєних гріхів.

У мусульманській юридичній літературі, як правило, виокремлюються такі ознаки покарання: законність, персональний характер покарання і рівність. Варто розглянути ці ознаки більш докладно.

Законність покарання. Покарання вважається законним, якщо воно «передбачається будь-яким із загальновизнаних джерел мусульманського права, тобто Кораном, Сунною, або встановлено одноголосною думкою мусульманських вчених або законодавством, якщо тільки воно не суперечить приписам шаріату» [2, с.

Принцип законності також означає, що суддя не вільний у своєму виборі призначення покарання, а обмежений тільки тими покараннями, яких передбачено в законі. Абдель-Кадер Ауда пише: «Дехто помилково вважає, що шаріат відводить суддям законотворчі повноваження з питань про покарання. Це не відповідає дійсності тому, що шаріат поділяє покарання на три категорії: худуд, кісас і тазір. Худуд і кісас - це абсолютно точно певні покарання, та суддя зобов'язаний їх призначати у всіх випадках, коли винність буде доведено. Наприклад, крадіжка категорії худуд карається відсіканням руки (хадд); при доведенні провини підсудного суддя зобов'язаний призначити йому покарання у вигляді відсікання руки і не може замінити це покарання на інше покарання. Однак у категорії тазір суддя має широкі повноваження. Але це не правотворча влада. Широта суддівського розсуду визначається плюралізмом і різноманітністю видів покарань категорії тазір, можливістю вибору серед них відповідного покарання і правом визначити розмір призначуваного покарання у межах, зазначених законом» [2, с. 629-630].

Друга ознака покарання - персональний характер покарання. Покарання призначається тільки особі, винній у скоєнні злочинів і не має

поширюватися на інших осіб. Проте покарання найчастіше спричиняє негативні наслідки для родини засудженого та його родичів. Незважаючи на те, що покарання має персональний характер, ханіфітська правова школа допускає у виняткових випадках колективну відповідальність, наприклад, для мешканців будинку чи села може наступити майнова відповідальність у разі, якщо невідома особа здійснить вбивство у цьому будинку або у селі.

Третя ознака покарання - рівність. Покарання призначається особі, винній у вчиненні злочинного діяння незалежно від соціального походження, статі, мови, раси тощо.

Розгляд інституту покарання в ісламському деліктному праві був би неповним без визначення цілей покарання. В юридичній літературі існують різні підходи до цілей покарання у мусульманському праві.

1) покарання розглядається у Корані як остання, крайня земна міра, яка застосовується до грішника. Вчений зазначає, що «всі злочини худуд в ісламському світі (якщо строго наслідувати релігійні канони) малоймовірні: єресь і повстання є неможливими через суворе релігійне виховання і страх перед Днем Останнього Суду; вживання алкоголю навряд чи можливо через його легальну відсутність і заборону на його виробництво у мусульманському співтоваристві; крадіжка і розбій малоймовірні завдяки тому, що держава і індивіди зобов'язані допомагати бідним; перелюбство виключається внаслідок самітницької ролі жінки і ранніх шлюбів. Як наслідок, іслам по суті закриває усі злочинні шляхи, «оковуючи ланцюгами праведності» життя людини» (попередження);

2) коранічні покарання застосовуються як приклад іншим, оскільки багато з них виконуються публічно (за своєю суттю тут ідеться про загальну превенцію);

3) покарання, запропоновані у Корані, виправні, зрештою. Смертна кара, членоушкодження, батоги - все це має змусити грішника розкаятися і уникнути тим самим кари у загробному житті (виправлення);

4) коранічні покарання несуть у собі також ідею відплати злочинцеві (кара) [60, с. 322-323].

Мусульманські юристи, у свою чергу, виокремлюють дві основні мети покарання:

загальне попередження;

приватне попередження.

Як зазначає Абдель-Кадер Ауда, мусульманське право, прийнявши ці дві протилежні мети, ґрунтувалося на тому, що захист суспільства має бути забезпечений при призначенні будь-якого покарання. Тому перша мета переслідує насамперед боротьбу зі злочинністю, зачіпаються інтереси суспільства, а особистість злочинця ігнорується. Інша мета полягає у тому, що вплив на злочинну особистість - важлива частина покарання [2, с. 612].

Так, покарання за вчинення злочинних діянь категорій худуд і кісас переслідують мету загального попередження, що ж стосується злочинних діянь категорії тазір, то тут основною метою покарання є приватне попередження.

Набіль Абдельрахман Аль-Ассумі, аналізуючи призначення суддею покарань за вчинення злочинного діяння категорії тазір вважає, що останній повинен виходити з такого:

якщо обставини скоєння злочину обтяжують провину і винний не заслуговує на поблажливість, то призначається вища міра покарання;

якщо обставини скоєння злочину пом'якшують відповідальність, але винний не заслуговує на поблажливість, то застосовується середня міра покарання;

якщо є пом'якшувальні обставини і винний заслуговує на поблажливість, то призначається мінімальне покарання [131, с. 112].

Деякі арабські юристи виокремлюють кінцеві, безпосередні та утилітарні цілі покарання. В ісламській літературі виправлення і перевиховання засудженого розглядаються як самостійні цілі покарання. Що ж стосується кінцевої мети покарання, то під нею розуміється захист прав та інтересів, що охороняються кримінальним законодавством; безпосередньою метою вважається моральна мета, тобто відновлення справедливості; утилітарна мета передбачає попередження скоєння нових злочинів як із боку злочинця, так і з боку інших осіб [129, с. 179-180].

Абдель-Вахаб Хомад вважає, що покарання переслідує три мети: загальне і приватне залякування, кара та реадаптація злочинця [1, с. 36]. На думку Джуджу Аблель-Малек, біль заподіюється злочинцеві тільки заради досягнення кінцевої мети покарання - захисту суспільства та забезпечення охорони громадського порядку. Кінцева мета покарання відрізняється від безпосередніх цілей покарання, які перебувають у загальній і приватній превенції. Покарання має збалансувати досягнення обох цих цілей, щоб жодна із них не була принесена у жертву заради досягнення іншої. У цьому сенсі приватна превенція досягається шляхом виправлення злочинця, його виправлення або ж виключення із суспільства, якщо він виявиться невиправним (за рахунок смертної кари або ж довічного тюремного ув'язнення), а загальне попередження - шляхом його залякування [53, с. 8-9].

Алі Абдель-Кадер Ель-Кахваджі виокремлює основну мету покарання і вторинні цілі. Що ж до основної мети покарання, то тут вчений виходить із того, що «покарання - це боротьба зі злочинністю, яка досягається за рахунок здійснення справедливості, загального і спеціального попередження та виправлення» [7, с. 207-208]. Мухаммед аль-Фадель також виокремлює дві мети покарання: «перша - це захист інтересів суспільства, спрямований на запобігання скоєння злочину особою, надання виховного впливу як на самого засудженого, так і на

інших членів суспільства. А друга мета - це так звана моральна мета, яка полягає у відновленні соціальної справедливості» [127, с. 377].

Говорячи про саму систему покарань, слід окремо зазначити, що у вченні про покарання за ісламським деліктним правом складно виявити яку-небудь загальну доктринальну ідею, об'єднуючу всі різновиди покарання і правила його призначення. Скоріше, це можна зробити лише щодо трьох категорій, відомих шаріату, оскільки у кожній із них система покарання і практика застосування покарання є, по суті, своїми. Таким чином, можна спробувати розглянути систему покарань за ісламським деліктним правом стосовно трьох основних категорій злочинів - худуд, кісас і тазір.

Першою і центральною категорією ісламського деліктного права є категорія худуд. У плані караності злочинні діяння категорії худуд характеризуються чіткою визначеністю приписаного за їх вчинення покарання у Корані або Сунні. Основними видами покарань, які застосовуються за вчинення семи злочинних діянь, передбачених цією категорією, є: смертна кара, членоушкодження, бичування, позбавлення волі та вигнання із громади.

Смертна кара як вид покарання встановлюється за вчинення таких злочинних діянь як єресь, бунт, перелюбство та грабіж (розбій). Представники різних ісламських мазхабів по-різному визначають покарання за перелюбство. Так, наприклад, представники малікітської, ханіфітської і ханбалітської шкіл виходять із того, який мусульманин, що скоїв перелюбство, підлягає забиванню камінням до смерті. Із точки зору шиїтів, мусульманин спочатку повинен бути покараний сотнею ударів, як це зазначено у Корані, а потім забитий камінням до смерті. Деліктне законодавство багатьох країн докладно описує процедуру забивання камінням. Зокрема, ст. 102 Закону про ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран наказує, що чоловік, який підлягає забиттю камінням, повинен бути закопаний у землю по лінію поясу; жінка - по

лінію грудей. Стаття 104 цього Закону встановлює розмір каменів, якими забиваються грішники: вони не повинні бути настільки великими, щоб людина помирала після одного або двох влучень, але вони і не повинні бути настільки маленькими, щоб їх не можна було назвати каменями [65]. Першим камінь кидає суддя. Але якщо факт вчинення перелюбу встановлений свідками, то спочатку свідки, потім суддя, а після - всі інші особи.

Спосіб страти за єресь Кораном не передбачений, але складені із часом традиції історично випливають із того, що за це злочинне діяння передбачена смертна кара шляхом обезголовлювання. Відступникові надається можливість протягом трьох днів «повернутися» до ісламу. Якщо ж злочинцем є чоловік, який не бажає переглянути свою відмову, його чекає страта. Що ж стосується жінки, то її можуть ув'язнити, «поки вона не змінить своєї думки і не утвердиться у прихильності ісламу» [223, с. 41]. Такий стан речей випливає із хадисів Сунни: «Мухаммед-Абу Ханіфа Асім ібн Абі'н-Наджуд-Абу Разін-Ібн Аббас: жінки не можуть бути страчені у разі, якщо вони віровідступничають, але можуть бути примушені з метою повернення їх до ісламу» [25, с. 43-47].

Смертна кара за бунт не згадується у Корані, проте у хадисах Сунни зазначається таке: «убиті заколотники на полі бою вважаються покараними унормовано (худуд); ті, що здалися у полон або заарештовані заколотники без зброї повинні піддаватися покаранню як за вчинення злочинного діяння категорії (тазір), тоді як захоплені на полі бою із будь-яким видом зброї повинні приговорюватися судами до смертної кари» [224].

Що ж стосується такого злочинного діяння як грабіж, то вид покарання залежить від такого:

якщо при здійсненні розбою винний вчинив вбивство без заволодіння майном, то він підлягає смертній карі;

якщо винний робить заволодіння майном потерпілого, якому навмисне заподіює смерть, то він карається стратою через розп'яття.

Серед мусульманських правових шкіл є відсутнім єдиний підхід до можливості застосування кваліфікованих видів покарань до злочинця. Так, ханіфітська і шафіїтська школа виходять із того, що якщо злочинець не заволодів майном, то його варто страчувати без розп'яття, оскільки смертна кара із розп'яттям - це покарання за два злочини. Якщо розбійник і вбив, і заволодів майном, то суддя сам повинен вобрати варіант покарання: відсікти руку і ногу навхрест, а потім стратити або розіп'яти, або просто стратити винного.

Представники малікітської школи виходять із того, що якщо злочинець і вбив, і заволодів майном, то його спочатку треба засудити до розп'яття, а потім стратити.

Ханбалітська школа і шиїти виходять із того, що якщо розбійник і вбив, і заволодів майном, то винного слід розіп'яти, але йому не можна відсікати руки й ноги [131, C. 144-145].

Членоушкоджуючі покарання за злочини категорії худуд застосовуються тільки у разі крадіжки і грабежу (розбою). Членоушкоджуючі покарання у вигляді четвертування призначаються розбійникові у тому разі, якщо він заволодів майном потерпілого, але не вбив його. Четвертування являє собою відсікання у засудженого правої руки і лівої ноги навхрест.

Щодо такого виду покарання як четвертування серед основних ісламських мазхабів відсутня єдина позиція. Так, Абу Ханіфа, аль-Шафіі, Ахмед ібн Ханбал вважають, що розбійник підлягає четвертуванню, тобто йому слід відрубати праву руку і ліву ногу одночасно. Якщо у розбійника немає правої руки чи лівої ноги, то, на думку Абу Ханіфа та деяких ханбалітів, така людина четвертуванню не підлягає. Аль-Шафіі вважає, що якщо у розбійника немає правої руки, то відсіканню підлягає тільки його ліва нога, а якщо навпаки, немає лівої ноги, то відсіканню підлягає тільки права рука.

Джунд Абдель Малек писав, що якщо розбійник заволодів майном, то рішення про вид покарання надається імаму, який не повинен призначати покарання м'якіше відсікання руки, оскільки розкрадання майна при розбої є не чим іншим, як простою крадіжкою при обтяжуючих обставинах, за яку також передбачено нормоване покарання у вигляді відсікання руки [131, C. 147].

За скоєння крадіжки покарання також має членоушкоджуючий характер. Згідно з Кораном, покаранням за крадіжку є відсікання руки: «І злодієві, і злодійці відтинайте їх руки в нагороду за те, що вони придбали, як залякування від Аллаха» (Сура 5 «Трапеза», вірш 38). На практиці це означає публічну ампутацію кисті правої руки кваліфікованим медиком.

Бичування є одним із найбільш широко застосовуваних видів покарань за злочини категорії худуд. Ними карається блуд, вживання алкоголю, помилкове звинувачення у перелюбстві. Число батогів варіюється залежно від скоєного злочину. За блуд грішник карається 100 ударами батогом, за помилкове звинувачення у перелюбстві та пияцтво - 80 ударами.

Деліктне законодавство ісламських держав докладно регламентує порядок виконання цього виду покарання. Так, у Законі про ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран вказується, що під час бичування карана особа чоловічої статі повинна знаходитися у стоячому положенні і з одягу мати на собі тільки те, що закриває геніталії, а карана особа жіночої статі повинна знаходитися у сидячому положенні і мати на собі одяг, що закриває все тіло (ст. 176) [65].

Позбавлення волі як вид покарання мало характерний для злочинних діянь категорії худуд, однак він має місце бути. Як покарання за злочини категорії худуд позбавлення волі застосовується у випадках вчинення єресі (цей вид покарання застосовується до жінок), грабіж (застосовується до осіб, що приховували злодія або вбивцю).

В ісламській кримінально-правовій доктрині залишається дискусійним питання про тривалість терміну позбавлення волі. Одноголосно визнано, що мінімальний термін позбавлення волі - це один день, що ж стосується максимального, то тут думки шкіл розбінаються. Так, представники шафіїтської школи вважають, що максимальний термін позбавлення волі не може бути більше одного року. Така позиція обгрунтовується тим, що позбавлення волі є аналогічним вигнанню, тому воно не може перевищувати межу останнього, встановлену на строк в один рік. Представники інших мазхабів виходять із того, що оскільки позбавлення волі допускається за вчинення найтяжчих злочинів категорії худуд, то і термін його повинен тривати до тих пір, поки винний не розкається у скоєному.

Однак, слід зазначити, що у теперішній час позбавлення волі як міра покарання в основному практикується за вчинення злочинних діянь категорії тазір.

Що ж до такої міри покарання як вигнання з общини, то згідно з ісламською кримінально-правовою доктриною, його термін становить один рік. На теперішній час це покарання застосовується вкрай рідко.

Караність злочинних діянь категорії кісас характеризується чіткою визначеністю приписів та покарань за їх вчинення у Корані або Сунні із допущенням кровопомсти за принципом таліона. За вчинення злочинних діянь категорії кісас священними джерелами передбачається або кровопомста за принципом таліона, або виплата грошової компенсації - «кривавих грошей», або прощення засудженого.

Кровопомста за принципом таліона ґрунтується на коранічному встановленні: «О ви, хто вірує! / Наказано вам право / За смерть (убитих близьких) відплатити: За життя вільного - вільний, / І раб - за життя раба, / І за дружину - дружина» (Коран, Сура 2 «Корова», айат 178) [87]; «... Ми наказали: / Душа - за душу, око - за око, ніс - за ніс, / Вухо - за вухо, зуб -

за зуб, / За (нанесення) ран - помста (рівною мірою) ...» (Коран, Сура 5 «Трапеза», айат 45) [87].

Кровопомста здійснюється шляхом застосування смертної кари та членоушкоджуючих покарань.

У теперішній час страта за скоєння злочину категорії кісас (у цьому випадку мова йде про вбивство) здійснюється шляхом обезголовлювання. При цьому деякими правознавцями відстоюється думка, за якою кровопомста має здійснюватися так само, як і злочин: отруєння винного має слідувати за отруєнням ним потерпілого, удушення - за удушенням тощо.

По різному різні ісламські мазхаби відносяться і до суб'єкта злочину. Можливість кровопомсти залежить від релігійної приналежності людини: так, ханбалітська і шафіїтська школи заперечують можливість кровопомсти за принципом таліона у разі вбивства мусульманином іновірця; навпаки, ханіфітська школа заперечує можливість кровопомсти лише у разі вбивства ворога ісламу і допускає його у разі вбивства немусульманина, який не був ворогом ісламу.

Слід також зазначити, що над вагітними жінками виконання кровопомсти відкладається до моменту пологів, а також після пологів, якщо воно може спричинити за собою смерть дитини. Не підлягає покаранню у вигляді кровопомсти і батько потерпілого або дід із боку батька. У разі вчинення останніми вбивства власного сина, онука до них застосовується покарання у вигляді сплати віри законним спадкоємцям потерпілого і судове стягнення.

Другим видом покарань за вчинення злочинного діяння категорії кісас є членоушкодження. Шаріат поділяє тілесні ушкодження як покарання в залежності від завданої шкоди:

1) тілесні ушкодження в області голови та обличчя (шіджадж) - заподіяння саден, подряпин, фізичне пошкодження шкіряного покриву;

2) тілесні ушкодження, що спричинили втрату будь-якого органу - руки, ноги, вуха, язика, ока, зуба;

3) тілесні ушкодження, що спричинили втрату органів його функцій - втрата зору, слуху, репродуктивної здатності, виникнення психічного захворювання;

4) проникаючі і не проникаючі поранення в область тіла (джиро).

При застосуванні членоушкоджуючих покарань повинні дотримуватися таких умов:

1) тілесні ушкодження, заподіяні винному як покарання, повинні бути рівними тим тілесним ушкодженням, які злочинець заподіяв потерпілому;

2) це покарання не застосовується, якщо потерпілий пробачив засудженого;

3) членоушкоджуючі покарання застосовуються щодо кожного із співучасників, які заподіяли потерпілому тілесні ушкодження у співучасті;

4) якщо винний завдав однакові тілесні ушкодження різним особам, то застосування кісас щодо нього з боку одного з потерпілих не виключає дійі з боку іншого потерпілого;

5) право на членоушкоджуючі покарання кісас належить тільки потерпілому, а в разі його неосудності, недієздатності - його родичам.

Наступним різновидом покарань за вчинення навмисного злочину проти життя і здоров'я є виплата винним або його родиною грошової компенсації потерпілому або його сім'ї.

Розмір грошової компенсації варіюється залежно від завданих збитків. Зокрема ст. 297 Закону про ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран встановлює, що віра за смерть особи чоловічої статі, що сповідує іслам, може бути сплачена в одному із шести перелічених видів. Винна особа вільно обирає будь-який із цих видів, але не має права їх поєднувати:

сто здорових у міру вгодованих верблюдів, без будь-яких дефектів;

двісті здорових у міру вгодованих биків і корів, позбавлених будь- яких дефектів;

одна тисяча здорових у міру вгодованих баранів і овець, позбавлених будь-яких дефектів;

одна тисяча бездомішкових золотих монет, вага кожної з яких становить один стандартний міскаль чистого золота, рівний вісімнадцяти ноходам (приблизно 3, 474 г);

десять тисяч бездомішкових срібних монет, вага кожної з яких становить шість дванадцятьох нохода чистого срібла (приблизно 0,1 г) [65].

Стаття 59 Шаріатського кримінального кодексу північно нігерійського штату Замфара встановлює розмір дійі у вигляді 100 верблюдів, або 1000 золотих динарів, або 12 000 срібних дирхамів.

Відповідно до ст. 323 Кримінального кодексу Пакистану розмір дійі визначається у кожному конкретному випадку судом з урахуванням матеріального становища підсудного і спадкоємців потерпілого, але не менше ніж у сумі, що дорівнює 30 630 грамам срібла.

Розмір віри за навмисне чи ненавмисне вбивство особи жіночої статі, а також іновірця становить половину від того, що належить за смерть чоловіка.

Повна віра призначається не тільки за вбивство, але й за завдання шкоди здоров'ю, що спричинило:

втрату єдиного органу (наприклад, мови), позбавлення обох рук, ніг, очей, втрату органом його функцій;

відсікання всіх пальців обох рук або ніг;

настання божевілля, втрати зору, слуху, нюху; втрату всіх зубів.

У разі, якщо людині заподіяно каліцтво, розмір віри знижується, і в ісламській кримінально-правовій доктрині встановлені фіксовані ставки «кривавих грошей» за найпоширеніші тілесні ушкодження. Із цього

приводу у хадисах містяться такі слова пророка: всі пальці рівні і кожен із них оцінюється у десять верблюдів; рівні також і зуби, і кожен із них оцінюється у десять верблюдів; за відсікання носа виплачується викуп вартістю ста верблюдів, а кінчика носа - п'ятдесяти; за відсікання рук та ніг - п'ятдесяти верблюдів; за рану у голову - тридцяти трьох верблюдів; за рану, оголену кістку - п'яти верблюдів; поранення ока оцінюється у тридцять три верблюди [196, с. 15].

Зокрема, неповна віра сплачується за заподіяння шкоди, що спричинило:

а) втрату однієї руки, однієї ноги;

б) втрату одного із двох парних органів (наприклад, однієї нирки);

в) втрату одним із органів його функцій;

г) поранення в область голови;

д) поранення в область тіла.

Останнім видом покарань, що застосовуються за злочинні діяння категорії кісас, є прощення засудженого потерпілим або його родиною. У тому разі, якщо потерпілий чи його сім'я прощають засудженого, до останнього застосовується покарання, передбачене за злочини категорії тазір.

Як зазначає М. Марченко, відмінною особливістю покарання за злочинні діяння категорії кісас є його залежність від розсуду потерпілої сторони. Те, який із видів покарання обрати, віддано на розсуд потерпілої сторони, і її вибір стає остаточним: ні суд, ні державна влада не вправі змінити обране покарання ні у бік пом'якшення, ні у бік більш тяжкого покарання [110; 111; 113]. При цьому, якщо думки родичів потерпілого, які мають право обрати покарання, розбігаються щодо останнього, суд має право обрати найм'якіший із пропонованих ними видів покарань [112, с. 14].

Кримінальне законодавство Ірану встановлює ще ряд обмежень щодо встановлення права на відплату. Зокрема, ст. 258 Закону про

ісламські кримінальні покарання Ісламської Республіки Іран говорить, що вбивство особи жіночої статі особою чоловічої статі підлягає покаранню у вигляді відплати, за умови виплати половини віри особою, яка має право на відплату. Сторони можуть домовитися про примирення за допомогою сплати винним віри у повному або будь-якому іншому, більшому або меншому розмірі. А ст. 261 цього ж Закону встановлює, що правом на відплату і прощення володіють законні спадкоємці потерпілого за винятком чоловіка або дружини.

Що ж стосується останньої категорії злочинних діянь - тазір, то для них характерною є невизначеність приписів і, як наслідок, допускається широкий суддівський розсуд. Сучасна ісламська кримінально-правова доктрина за вчинення злочинних діянь категорії тазір наказує такими видами покарань: смертна кара, позбавлення волі, бичування, штраф, конфіскація майна, заслання, позбавлення певних цивільних і публічних прав, осуд тощо. [66, с. 12]

Смертна кара як вид покарання застосовується за багато так званих світських злочинів. Так, згідно з кримінальним законодавством Бахрейну і Кувейту смертну кару може бути призначено за:

1) злочинні діяння проти державної безпеки;

2) злочинні діяння проти громадської безпеки;

3) злочинні діяння проти особи;

4) дачу неправдивих показань, які призвели до засудження і страти невинного [131, с. 132-136].

Смертна кара у Бахрейні здійснюється через розстріл, а в Кувейті - через повішення.

Кримінальне законодавство Пакистану передбачає широкий перелік складів злочинів, за які передбачається смертна кара. До них, зокрема, належать: богохульство, вбивство, захоплення заручників з метою отримання викупу, перелюбство, згвалтування, викрадення літака, злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків тощо. Смертна кара є

безальтернативним покаранням за вбивство, зґвалтування, богохульство і перелюбство. За перелюбство смертна кара приводиться у виконання шляхом забивання камінням, а що стосується інших випадків - шляхом повішення або розстрілу.

Позбавлення волі сходить до самих витоків ісламу. Є свідчення, що ще за часів другого праведного халіфа Омара (634 - 644 рр. правління) у Медині було викуплено будинок для утримання в'язнів. Однак значне поширення цей вид покарання отримав тільки у ХХ ст. як наслідок впливу західної кримінально-правової традиції. До початку ХХ ст. у в'язницях утримувалися тільки підозрювані і обвинувачувані, а замість позбавлення волі широко використовувалося вигнання з громади [116].

Як і для більшості сучасних держав, позбавлення волі у мусульманській кримінально-правовій сім'ї може бути на:

певний термін, або тимчасове;

невизначений термін.

Позбавлення волі на невизначений термін або довічне позбавлення волі у більшості мусульманських країн - це примусова ізоляція засудженого від суспільства за допомогою поміщення його у в'язницю, де він повинен перебувати до кінця свого життя і обов'язково трудитися. У таких державах як Єгипет, Сирія, Ліван, Йорданія та ін. працю засудженого поділяють на «каторжну, тобто ту, яка має бути важкою і переслідувати мету кари і виправлення, і просту працю, що не припускає складнощів і переслідує одну мету - виправлення» [228, с. 66-67].

Позбавлення волі на певний строк передбачає примусову ізоляцію засудженого з обов'язковим залученням до праці у тюрмах, не призначених для утримання осіб, засуджених до смертної кари і довічного позбавлення волі.

Бичування як вид покарання за категорією тазір є досить поширеним. Однак серед основних ісламських мазхабів є відсутньою єдність щодо питання, пов'язаного із кількістю ударів. Всі вони сходяться тільки в

одному - така кількість має бути меншою, ніж за категоріями худуд і кісас. Так, наприклад, ханбаліти вважали, що тілесне покарання за злочин категорії тазір може коливатися від 3 до 10 ударів палицею, різками або батогом. При цьому вони посилалися на переказ, згідно з яким Мухаммад не допускав покарання більш ніж 10 ударами за проступки, які не є злочином категорії худуд. Ханіфіти, виходячи із того, що тазір у будь- якому разі повинен бути менше санкцій худуд, встановили максимальну межу тілесного покарання у 39 ударів для вільного і 19 для раба (нагадаємо, що ханіфіти призначали за вживання алкоголю вільному мусульманину 40 ударів, а рабу - 20). Шафіїти встановлювали для цієї категорії злочинів покарання 19 ударів для всіх мусульман. Прихильники малікітського толку вважали, що покарання тазір може бути більш суворим, ніж санкція худуд за аналогічний злочин, якщо остання не підлягає застосуванню через сумніви. За інші правопорушення, на їхню думку, тазір може досягати 100 ударів (наприклад, за умисне вбивство при прощенні злочинця) і більше. Така позиція малікітського мазхаба обґрунтовувалася посиланням на один з переказів, згідно з яким халіф Омар карав за підробку документів з метою оволодіння засобами державної скарбниці 100 ударами тричі - протягом трьох днів поспіль. Окремі правознавці вважали, що тазір у вигляді бичування не має строго визначених кордонів, які щоразу встановлює компетентний державний орган за своїм розсудом, виходячи з конкретних обставин проступку і керуючись загальними інтересами громади [8].

Штраф є одним із найдавніших видів покарань, який набув значного поширення у мусульманських державах, де він широко застосовується за злочини у сфері економіки. Розмір штрафу варіюється залежно від вчиненого злочинного діяння. Ісламські правові школи розходяться у розмірах штрафу. Суд може дозволити засудженому сплачувати штраф по частинах, але термін виплати не може перевищувати одного року, а якщо розмір штрафу великий, то за рішенням суду термін його виплати може

бути розтягнутий на два роки. Якщо засуджений своєчасно не сплатить хоча б одну частину штрафу, то він повинен буде сплатити весь штраф відразу, якщо ж він відмовляється сплатити весь штраф відразу, будучи в змозі це зробити, то покарання замінюється позбавленням волі [2, с. 670]. Із точки зору ісламських правознавців, штраф не деморалізує і не псує засудженого, дозволяючи більш чітко реалізувати принцип пропорційності: чим небезпечнішим є діяння, тим вищою є сума штрафу, тим більший майновий збиток завдає собі винний [56, с. 124].

Конфіскація майна є ще одним із майнових покарань, широко використовуваним у мусульманській кримінально-правовій практиці. У мусульманській юридичній літературі надаються різні визначення конфіскації.

Так, Мухаммед Аль-Фадель розуміє під конфіскацією майнове покарання, яке є заходом безпеки, оскільки полягає у передачі майна засудженого у власність держави у разі скоєння ним злочину або проступку [127, с. 424].

Джуджи Абдель-Малек визначає конфіскацію як вилучення у власність держави майна, придбаного у результаті скоєння злочину, і предметів, використовуваних для вчинення злочинного діяння [53, с. 186].

Як видно, ці визначення конфіскації мало чим відрізняються від аналогічних визначень, запропонованих західною кримінально-правовою доктриною, що ще раз свідчить про досить сильний вплив західної правової традиції.

Кримінальне законодавство мусульманських держав виробило ряд правил, відповідно до яких здійснюється такий вид покарання як конфіскація, а саме:

1) конфіскації підлягає усе майно, отримане у результаті скоєння злочину, і речі, які використовувалися або призначалися для вчинення злочинного діяння;

2) права осіб, які сумлінно надали свої речі злочинцеві, не знаючи про те, яким чином вони будуть використовуватися, не повинні порушуватися;

3) конфіскація майна за вчинення проступку без умислу, а також за вчинення будь-якого порушення допускається лише у випадках, прямо вказаних у законі;

4) якщо немає можливості вилучити майно, що підлягає конфіскації, суд встановлює терміни його надання, а в разі невидачі, засуджений зобов'язаний виплатити усю вартість згідно з оцінкою суду;

5) умови виплати вартості ті ж, що і в разі стягнення штрафу [131, с. 165].

Ще одну групу покарань, що застосовуються за вчинення злочинних діянь категорії тазір являють собою додаткові покарання. До цієї групи покарань належать: посилання, позбавлення цивільних і публічних прав, депортація, афішування вироку тощо.

Підводячи підсумок, слід особливо підкреслити, що розмір і вид покарання за вчинення злочинного діяння категорії тазір призначається на розсуд судді з урахуванням скоєного злочину та особи злочинця. Проте слід враховувати, що широкі повноваження судді на практиці обмежуються санкціями, встановленими у кримінальному законодавстві. Важливою особливістю призначення покарання за скоєння злочинів категорії худуд і кісас є те, що суддя «позв'язаний» приписами Корану та Сунни.