ЗАСОБИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ

Право ЄС, як правило, не забезпечує засобами судового захисту порушення прав, які воно надає, це залишається в компетенції національного права¹. Хоча країни ЄС не повинні створювати нові засоби судового захисту для цілей Спів­товариства, усі ці засоби, які зазвичай наявні у національному праві, мають бути доступними для сторін процесу, що намага­ються забезпечити задоволення претензій, відповідно до права Є С.

Європейський суд захищав цю принципову позицію у численних справах. Наприклад, у справі Реве³ він заявив:

"Не передбачалося створювати нові засоби судового за­хисту для національних судів, щоб забезпечити дотримання права ЄС, які б відрізнялися від вже існуючих у національно­му праві. Система юридичного захисту, зокрема встановлена

Національне право також регулює систему доказів і процедур, що включає відповідний суд або трибунал, який розглядатиме справи, визначити строки її порушення та тягар доказу. Справа 45/76, ECR 2043; справи 205-215/82, Deutsche Milchkontor [1983] ECR 2633. Стосовно граничних строків див. справу С-208/90, Emmott [1991] ECR I-4269, що розглядається нижче.

² Справи 45/76, ECR 2043 (рага.13); 205-215/82, ECR 2633 (рага.23).

³ Справа 158/80, ECR 1805.

ст.177, передбачає, щоб усі види дій згідно національного права були можливими з метою забезпечення дотримання положень ЄС, що мають пряму дію, на таких самих умовах доступності та з урахуванням процедури, які застосовуються для забезпе­чення дотримання національного права".

У ситуації, коли неможливо або надзвичайно важко на практиці забезпечити виконання права ЄС, держава зобо­в'язана створити нові засоби.

"Хоча... повне впровадження директиви не вимагає будь-якої спеціальної форми санкцій за незаконну дискримінацію, проте передбачається, що такі санкції гарантують реальний і ефективний юридичний захист. До того ж вони повинні справляти реальний стримуючий ефект на роботодавця. Коли держава має намір карати за дискримінаційні дії за допомогою компенсаційних присудів, відшкодування у будь-який спосіб повинно бути еквівалентним заподіяній шкоді".

У деяких випадках Європейський суд повинен сам по­рушити справу, аби гарантувати відповідний засіб судового захисту. Ми розглянемо п'ять подібних прикладів. Першим є справа Heylens². Згідно рішення у цій справі національні органи влади, що відхиляють позов відповідно до права ЄС, мають обгрунтувати такі рішення і уможливити контроль з боку національних судів, навіть якщо це не є дією, звичайною для національної правової системи.

Другим прикладом є справа Фактортаме (№ 2)³, що виникла через зіткнення інтересів рибалок Великої Британії та Іспанії. Іспанці скаржилися, що оскільки їхні човни були власністю англійських компаній, вони мають право рибалити у водах Великої Британії згідно законодавства Є С Оскільки це означало, що виловлена ними риба входила до британської квоти, то виникли суперечки з британськими рибалками. Парламент Великобританії прийняв закон, що забороняв іс­панцям ловити рибу, проте останні оскаржили його у англій­ському суді. Апеляційна присутність відділення королівської

Див. вище.

² Справа 222/86, Heylens [1987] ECR 4097.

³ Справа С-213/89, Factortame (№ 2) [1990] ECR 1-2433.

76

77

лави звернулася до Європейського суду за роз'ясненням, чи суперечить закон праву ЄС.

Оскільки звичайно на такі справи суд витрачає від одного до двох років, це означало б, що іспанські рибалки на деякий час залишилися без роботи.

Питання, які палата лордів поставила перед Європей­ським судом, останній насправді вирішив навіть раніше, ніж ті, що надійшли від Апеляційної присутності². Європейський суд постановив: коли у справі задіяно право ЄС, а націо­нальний суд вважає, що єдиною перешкодою для тимчасового задовільнення вимоги є норма національного права, право Є С вимагає призупиняти таку норму.

Палата лордів запитала Європейський суд, чи у цій ситуації право ЄС вимагає або уповноважує національний суд задовольнити тимчасово вимогу. Суд не дав прямої відповіді, проте у його постанові було припущення, що національні суди не зобов'язані тимчасово задовольняти вимоги у всіх випадках, коли юридична сила національного законодавства підлягає опротестуванню на основі права Є С Отже, звичайні норми для задоволення тимчасової судової заборони повинні засто­совуватись і проти верховної влади³. Оскільки призупинення акту парламенту можливе тільки тоді, коли починає діяти право ЄС, рішення могло розглядатися майже як застосування принципу рівної доступності. Однак це не зовсім правильно,

¹ Справа С-213/89 2 АС 85.

Це питання було вирішене пізніше: справа С-221/89, Factortamc (№ 3) [1991] ECR 1-3905.

о

Див. справу Фактортаме (№ 2) 1 ЛС 603, де після ретельного вивчення справи Палата лордів вирішила схвалити судову заборону.

78

оскільки в англійському праві є загальна норма щодо непри­пустимості судової заборони проти верховної влади: у справах щодо Співтовариства ця норма нині не діє¹.

Третім прикладом є друга справа Маршалл², коли жінку, яка працювала у національній системі охорони здоров'я Вели­кої Британії, примусили піти на пенсію незабаром після того, як вона досягла 60-річного віку, проте чоловік міг би продов­жувати працювати до 65 років. Після розгляду у промисловому суді її позов потрапив до Європейського суду, і лише після повернення справи звідти до промислового суду постало пи­тання про компенсацію. Промисловий суд вважав, що сума у 19 405 фунтів стерлінгів, включаючи відсотки, є достатньою. Існували однак дві проблеми: перша — верхня межа, запровад­жена в англійському праві щодо компенсаційних виплат, які можуть присуджуватися у цих випадках (на той час вона становила 6 250 фунтів); друга — невпевненість стосовно компетенції промислових судів нараховувати відсотки. При другому зверненні Європейський суд постановив, що не може бути жодних обмежень там, де право ЄС складає основу позову. Так, не може апріорі встановлюватись обмеження щодо суми відшкодування збитків у таких випадках, а національний суд або трибунал повинен на власний розсуд визначати відсот­ки відповідно до загальних національних норм.

Четвертим прикладом є останні справи Brasserie de Pe-cheur та Фактортаме III³. У справі Франкович Європейський суд визнав, що у певних конкретних обставинах держава може

Цікаво, що одразу ж після винесення рішення у справі Фактортаме Європейський суд встановив норми задоволення тимчасової вимоги націо­нальними судами, коли законність національного заходу з імплементації права ЄС оскаржується на підставі визнання недійсним самого положення права ЄС (Справи С-143/88, 92/89 Zuckerfabrik Siiderdithmarschen [1991] ESR 1-415). Норми, що стосуються призупинення дії національного заходу на період розгляду Судом ЄС питання про законність положення ЄС, не відрізняються від звичайних англійських норм щодо тимчасового задоволення вимоги, які застосовувалися палатою лордів в справі Фактортаме.

² Справа С-271/91 [1993] ECR I-4367.

³ Спільні справи С-46/93 та С-48/93, Brasserie de Pecheur та Factortamc [1996] ECR ...

79

відповідати за збитки, пов'язані з невпровадженням дирек­тиви. Стосовно справи Брасері та Фактортаме, до Європейсь­кого суду зверталися за роз'ясненням, може чи ні держава бути відповідальною за збитки, завдані індивідам законами, схва­леними всупереч чинним статтям Договору. Французька бро­варня Брасері дю Пешор заявила, що у 1981 р. її змусили припинити експорт пива до Німеччини, оскільки її пиво, виготовлене згідно французьких норм, не задовольняло вимог якості, встановлених німецьким правом. Згідно рішення від 12 березня 1987 р.¹, суд визнав, що положення, які не допускають продажу в Німеччині під назвою "Пиво" пива, виробленого на законних підставах іншими способами в інших країнах ЄС, і забороняють імпорт пива з додатками, порушують ст.ЗО (ЄС). Згодом ця французька броварня порушила справу проти ні­мецького уряду, намагаючись отримати відшкодування за збитки впродовж 1981 — 1987 pp. Передумова справи Фактор­таме вже відома. Згодом у справі Фактортаме III позивачі мали намір вимагати відшкодування збитків, заподіяних чинним на той час законодавством.

Відправною точкою для Європейського суду була поста­нова у справі Франкович, згідно якої країни-члени зобов'язані відшкодувати збитки, завдані фізичним та юридичним особам у зв'язку з порушеннями права ЄС, за які їх можна визнати відповідальними. Суд заявив, що цей принцип також застосо­вується щодо порушень положень прямої дії, таких як ст.ЗО та 52 (ЄС), оскільки той факт, що фізична та юридична особа може посилатися на ці положення у національному суді, є недостатнім, аби забезпечити повну імплементацію Договору.

Наявність і масштаб відповідальності держави за збитки, які виникають через порушення права ЄС, були питаннями тлумачення Договору, які підлягають юрисдикції Європей­ського суду. Він повинен вирішувати цю проблему, посилаю-

Справа 178/84, Commission v. Germany [1987] ECR 1227.

80

чись на основні принципи правової системи ЄС і, в разі необхідності, на загальні принципи, спільні для правових систем країн-членів. В останньому випадку Європейський суд зазначив, що основою недоговірної відповідальності інститутів ЄС згідно ст.215 (ЄС), є впровадження спільного для права усіх країн-членів загального принципу, що незаконні дії або бездіяльність є підставою для зобов'язання відшкодувати за­вдані збитки. Такий принцип стосується будь-якої з гілок влади — законодавчої, виконавчої і особливо судової, дії яких або бездіяльність спричиняють такі порушення.

Знову звертаючись до справи Франкович, Європейський суд заявив, що умови, які призвели до позову щодо відпо­відальності держави за збитки, залежать від характеру пору­шень права ЄС. Коли країни-члени мають у будь-якій галузі широку свободу дій, яку можна порівняти зі свободою дій інститутів Співтовариства при впровадженні політики ЄС, то такі умови мають бути однаковими з тими, які визначають відповідальність Співтовариства за подібних обставин. В останньому випадку, усвідомлюючи, що перспективи позову про відшкодування збитків не повинні перешкоджати здійс­ненню законодавчої функції, Європейський суд схвалює обме­жувальний підхід щодо відповідальності Співтовариства у за­конодавчій сфері і "враховує, між іншим, складність ситуацій, що підлягають урегулюванню, труднощі у застосуванні й тлу­маченні тексту і, особливо, широку свободу дій для ініціаторів відповідного акту". У результаті Співтовариство не може стати відповідальним, якщо воно серйозно і явно не знехтувало рамки своїх повноважень. Оскільки уряди Німеччини та Вели­кої Британії мали значну свободу дій, формулюючи закони у розглянутих сферах, у обох випадках право на відшкодування залежало від трьох умов: по-перше, "порушена правова норма повинна стосуватися надання прав фізичним та юридичним особам"; по-друге, "порушення має бути досить серйозним", тобто країна ЄС повинна явно знехтувати рамки своїх свобод і, по-третє, "мусить бути прямий причинний зв'язок між порушенням країною своїх зобов'язань та завданою шкодою".

Однак цей критерій застосовується лише тоді, коли порушення пов'язано зі сферою, де країна-член має у своїх діях рівноцінний вибір, як і законодавці ЄС. Така ситуація не може бути постійною, оскільки тоді, наприклад, коли країна ЄС згідно ст.189 (ЄС) повинна вжити усіх необхідних заходів

81

для досягнення окресленого директивою результату, свобода дій країни-члена звужується. Така ситуація склалася у справі Франкович.

Повертаючись до детального розгляду застосування ви­значених умов у чітко визначених обставинах, Європейський суд спочатку вирішив, що ст. ЗО та 52 (ЄС) застосовувалися для гарантії прав фізичних і юридичних осіб. Потім саме національні суди мали вирішувати, чи таке порушення відпо­відних положень права ЄС було достатньо серйозним, щоб надавати права на компенсацію.

Європейський суд також заявив, що порушення права ЄС є достатньо серйозним, якщо воно не виправляється попри відповідне рішення суду або усталене прецедентне право, проте пізніше у постанові підкреслював, що рішення суду для цього не є обов'язковим.

Відшкодування завжди необхідно співставляти зі за­вданими збитками і витратами, щоб забезпечити відповідний захист, проте такий критерій є справою кожної з країн ЄС за умови, що відповідні критерії є не менш сприятливими, ніж ті, що застосовуються до подібних позовів на підставі внут­рішнього права і суттєво не унеможливлюють або не пере­шкоджають отриманню компенсації.

Останнім прикладом є положення, сформульоване у справі Emmot¹. Європейський суд визнав, що поки директива не впроваджена обумовленим способом, країна-порушник не може посилатися на існуючий граничний строк для вчинен­ня процесуальних дій. Це означає, що коли національне зако­нодавство вимагає розпочати процес не пізніше, ніж через шість місяців від дати події, що стала підставою для позову, відлік починається від події або дати впровадження директиви. Таке правило поширюється лише на процесуальні дії проти держави, хоча поняття "держава", можливо, отримає таке ж широке значення, як і у випадку з вертикальною прямою дією.

Ці приклади засвідчують, що сторони, які розпочинають справу відповідно до права ЄС, можуть мати кращі умови для захисту, ніж ті, хто вимагає захисту своїх прав згідно на­ціонального права. У таких випадках процедури у національ­них судах частково визначаються правом ЄС.

¹ Справа С-208/90, Emott [1991] ECR 1-4269.

82

Проблема прямої дії у праві ЄС є суперечливою з моменту її розгляду Судом ЄС, тобто зі справи Ван Генд єн Лоос. Безумовно, концепція прямої дії впроваджує право ЄС в діяльність міжнародної організації нової категорії, яка ін­тегрує міжнародне право, схвалене Співтовариством, до націо­нальних правових систем. Співтовариство як міжнародна орга­нізація трансформувалось у юридичному плані не менш інтен­сивно, ніж у політичному. Це означає, що Європейський суд отримав роль і статус, яких не мають інші міжнародні суди. Можна стверджувати, що без прямої дії еволюція ЄС була б значно повільнішою. Мабуть, багато ініціатив ЄС були б безглуздими, якщо фізичні та юридичні особи не мали мож­ливості забезпечити виконання норм ЄС щодо своїх країн-членів. Це засвідчує справа Дефрен, коли вимога стосовно виконання ст.119 виходила не від Комісії, а від звичайної робітниці. До початку цієї справи, незважаючи на те, що ст.119 (ЄС) має обов'язкову силу договору, країни ЄС вважали, що вони можуть зволікати з її виконанням. Отже, пряма дія робить громадянина двигуном інтеграції. Горизонтальна пряма дія привертає увагу з огляду на методи, якими користується Європейський суд, та на його можливість виправдати свої дії, посилаючись на договори про ЄС. У нових формулюваннях Європейського суду особливого значення набули ст.5 (ЄС) та принцип ефективності, що є її складовою частиною. Принцип ефективності права ЄС підтверджується не лише останніми справами Марлізінг та Франкович, він став рамковим аспек­том для розгорнутої дискусії стосовно права ЄС взагалі. Підтвердженням активної ролі Європейського суду є його останні постанови у справах Брасері та Фактортаме III.