<<
>>

Вторинне законодавство

Ст.189 (ЄС) чітко розмежовує природу регламентів та директив. Як зазначалося вище, регламенти є обов'язковими у національному праві. Директиви є зобов'язуючими щодо "очікуваного результату" і обов'язковими для країн-членів.

Отже може статися, що впровадження та забезпечення вико­нання директив є проблемою між країнами-членами і Спів­товариством, де немає місця для фізичних та юридичних осіб. Очевидно, індивіди матимуть вигоду з директив лише за умови, що вони будуть2 імплементовані у внутрішнє право.

Справа 43/75, Defrenne v. SABENA [1976] ECR 455. Основні питання цієї справи розглянуто нижче.

2 Впровадження директив у національне законодавство є "імплемен­тацією", а не "інкорпорацією", оскільки сама по собі директива не запровад­жується у національне право автоматично або через відповідні закони, скоріше її положення використовують як керівництво для законодавства. Теоретично, якщо право будь-якої країни ЄС відповідає цілям директиви, ця країна не повинна впроваджувати директиву у повному обсязі.

62

Може здатися, що відповідно до ст.189 (ЄС) фізичні особи покладаються на регламенти — як на право ЄС, а на директи­ви — як на національне право1. Але після рішення Європейсь­кого суду про те, що статті Договору можуть мати пряму дію, виникла можливість застосування тієї самої концепції щодо директив. Остаточно ситуація з'ясувалася лише через 10 років.

Вперше можливість розширення прямої дії поза межами статей Договору з'явилась у справі Grad2, коли суд відчував надійніший грунт, оскільки мав справу з рішенням: "Хоч згідно ст.189 регламенти дійсно мають пряме застосування, а отже спроможні мати пряму дію, це не означає, що інші категорії юридичних актів, зазначені у цій статті, ніколи не можна використовувати подібним чином. Зокрема положення, згідно якого рішення є обов'язковими в усій повноті для тих, кому вони адресовані, дає право поставити запитання, чи може виконання зобов'язань, що випливають з рішення, бути вимо­гою інститутів Співтовариства щодо адресата або, можливо, таке право будуть здійснювати усі ті, хто зацікавлений у вико­нанні цих зобов'язань.

Несумісним із зобов'язуючим ефектом, наданим усім рішенням ст.189 (ЄС), було б заперечувати у принципі можливість того, щоб зацікавлені особи вимагали виконання зобов'язань, що накладаються цим рішенням. У випадках, коли, наприклад, органи Співтовариства за допомо­гою рішення покладали зобов'язання діяти відповідно на одну або усі країни-члени, ефективність (l'effet utile) такого заходу була б послаблена, якщо б громадяни цієї держави не могли посилатися на нього у судах, а національні суди не мали можливості розглядати його як частину права ЄС".

Зміна логіки щодо рішення, адресованого до країн ЄС, що є обов'язковими у всій повноті (проте тільки для країн-членів) і не стало частиною національного права, не є значною.

Новий крок Європейський суд зробив у справі Van Duyn3, де постало питання щодо прямої дії ст.48 (ЄС) (вільний

1 Справа 102/79, Commission v. Belgium [1980] ECR 1473; справа 270/81, Felicitas [1982] ECR 2771.

2 Справа 9/70, Grad [1970] ECR 825.

о

Справа 41/74, Van Duyn [1974] ECR 1337. Однак першою справою, в якій стверджувалось існування прямої дії у директиві і не висувалося питання щодо статей Договору, стала справа 51/76, Verbond [1977] ECR 113.

63

рух робочої сили) та директиви 64/221 (ЄС), що визначає "громадський порядок" відносно застосування норм Договору щодо вільного пересування людей. Європейський суд пов­торив свою постанову у справі Град, що ст.189 (ЄС) допускає пряму дію не тільки регламентів ЄС, але й інших актів, а обов'язковий характер директиви вимагає надання можливос­тей зацікавленим посилатися на них.

Суд констатував: "Зокрема, коли органи Співтовариства намагаються за допомогою Директиви зобов'язання на країни Є С дотримуватися відповідної поведінки, користь від такого акта була б незначною, коли б фізичні та юридичні особи не могли скористатись ним у національних судах, а останні не могли розглядати його як частину права ЄС".

Первісною основою для визнання за директивами прямої дії є доктрина ефективності.

Таке визнання завжди викликало заперечення: уряд Великої Британії марно намагався довести, що пряма дія директив розмиває різницю між регламентами та директивами згідно ст.189 (ЄС).

З ефективністю пов'язана ідея юридичної певності. Євро­пейський суд також посилався на непевність від невпровад-жених або невідповідним чином упроваджених директив як на причину надати директивам пряму дію.

"Якщо директива не була належним чином запроваджена у національне право, фізичні та юридичні особи не можуть визначити повною мірою своїх прав. Цей етап непевності індивідів існує навіть після прийняття Європейським судом рішення про те, що відповідна країна Є С не виконала своїх зобов'язань згідно директиви, і навіть якщо суд визнав, що окремі положення директиви є цілком точними та безумов­ними для того, щоб застосовуватися у національних судах. Тільки належне запровадження директиви покінчить зі станом непевності — саме через нього виникне юридична певність1, яка має існувати, коли фізичним та юридичним особам необ­хідно обстоювати свої права".

Після надання директивам прямої дії набув подальшого розвитку горизонтальний прямий ефект деяких статей Дого­вору. Перспектива для фізичних осіб та корпорацій бути відповідальними за зобов'язання, які містяться у сотнях дирек-

1 Справа С-208/90, Emmott [1991] ECR 1-4269.

тив, мали велике значення для юридичної стабільності в межах Співтовариства. Аргументи проти горизонтальної прямої дії сфокусовані на характері самих директив — вони стосуються тільки країн-членів: лише країни ЄС відповідають за невпро-вадження директив, директиви не є прямо застосованими (так само, як статті Договору), і директиви формально не потребу­вали опублікування. Аргументи на користь горизонтального прямого ефекту базуються переважно на принципах спра­ведливості та безсторонності: умови стосовно прямої дії є однаковими для директив і для статей договору; Європейський суд завжди брав до уваги зміст, а не форму, тому класифікація документа як директиви не є визначальною щодо його дії; згідно принципу ефективності, директиви прямої дії повинні бути обов'язковими як для фізичних осіб, так і для країн-членів; у деяких випадках матиме місце довільна дискримі­нація працівників державного та приватного секторів, оскільки між ними важко визначити різницю.

Внаслідок вище зазначе­ного Європейський суд підійшов до розв'язання цієї проблеми з надзвичайною обережністю.

Здається, справа Marshall1 вирішила дві проблеми: мас­штаб вертикальної прямої дії та можливість мати горизонталь­ну пряму дію. Позов пані Маршалл базувався на забороні дискримінації жінок відповідно до Директиви про однакове ставлення 76/207, оскільки її відправили на пенсію у 62 роки тоді, як для чоловіків пенсійний вік наставав у 65 років. Це, на її думку, було порушенням Директиви. Європейський суд погодився з аргументом щодо вилучення горизонтальної пря­мої дії, запропонувавши ширше застосовувати вертикальну пряму дію: "Стосовно аргументів про неможливість застосу­вання Директиви проти фізичної або юридичної особи необ­хідно підкреслити, що згідно ст.189 (ЄС) Договору про обо­в'язковий характер директиви, що створює основу для по­силання на неї у національних судах, вона діє тільки щодо "кожної країни-члена, якій вона адресована". Директива, отже, не може зобов'язувати окремого індивіда, і на її положення не можна посилатися у справах проти фізичних та юридичних осіб.

Справа 152/84, Marshall [1986] ECR 723.

64

65

Необхідно підкреслити, що коли фізична особа, яка є стороною у судовому процесі, може посилатися на директиву у позові проти держави, вона має можливість це зробити, незважаючи на те, в якій якості виступає держава — робото­давця чи державної установи. Запобіжні дії приведуть до того, що держава зможе скористатися досвідом власних помилок для дотримання норм права ЄС".

Одним з наслідків відсутності у директив горизонтальної прямої дії, коли в основу прямої дії покладається неможливість для країни-члена посилатися на свої власні помилки, є те, що країни Є С не можуть посилатися на невпровадження директив у справах проти фізичних осіб1.

Основним наслідком рішення у справі Маршалл є те, що Європейський суд розширив перелік державних органів влади, відповідальних за впровадження права ЄС.

У справі Fratelli Constanzo2 суд констатував, що директиви прямої дії є зобо­в'язуючими для усіх органів влади країн ЄС, а саме — для "усіх органів управління, включаючи децентралізовані органи управління (такі як муніципалітети)". Водночас питання про державні установи, що не мають законодавчих або адміністра­тивних повноважень, залишалось відкритим до справи Фостер 1990 р. Першим кроком, який не викликав значних суперечок, була справа Johnston3, у рішенні якого Європейський суд вніс поліцію до складу державних структур: "Незалежно від взаємовідносин з іншими державними органами, ця державна установа, яку уповноважено підтримувати громадський поря­док і безпеку, не діє як приватна структура. Вона не повинна отримувати переваг від неспроможності держави, з якої похо­дить, дотримуватися норм права ЄС".

Нарешті, у справі Foster4 Європейський суд намагався окреслити зовнішні межі відповідальності держави. У цій справі відповідачем виступала компанія Бритіш Газ, що свід­чить про труднощі визначення органів державної влади у сучасній політичній системі. Бритіш Газ було комунальним підприємством, яке належало державі, але згодом було прива-

1 Справа 80/86, Officer Van Justitic [1987] ECR 3969.

2 Справа 103/88, Fratelli Constanzo [1989] ECR 1839.

3 Справа 222/84, Johnston [1986] ECR 1651.

4 Справа С-188/89, Foster [1990] ECR 3313.

тизоване через продаж його акцій населенню. На той час, коли виник позов щодо статевої дискримінації, воно ще належало державі, проте під час слухання справи у Європейському суді було вже приватизованим.

Для обгрунтування свого рішення, Європейський суд дав стисле формулювання, запропоноване у висновку Ван Жер-вен АГ: "Установа будь-якої форми власності, що відповідає за рішенням держави і під її контролем за надання кому­нальних послуг, з цією метою забезпечується спеціальними повноваженнями, що виходять за межі тих, які виникають згідно звичайних правил щодо фізичних осіб".

Вислів "соціальні повноваження", можливо, включає будь-яку комунальну установу, що залишається монопольною у національному або регіональному масштабах після прива­тизації. Повністю відкритим питанням є ступінь державного контролю. Спірним залишається також питання стосовно кон­цепції комунальних послуг. Отже якщо справа Фостер перед­бачала рамки, в яких держава може визначатися, вона не усунула стану непевності, що виник після справи Маршалл. Той факт, що Європейський суд дозволив національним судам застосовувати це визначення, також перешкоджає спробам створити визначення, яке можна було б застосовувати з висо­ким ступенем одностайності в рамках усього Співтовариства.

Цей стан непевності призвів до пожвавлення дебатів щодо горизонтальної прямої дії директив. У другій справі Маршалл Ван Жервен АГ висловилась за впровадження го­ризонтального прямого ефекту, хоча характер справи цього не вимагав, а у рішенні суду про це не згадувалось1.

При розгляді справи Paula Faccini Dori2 суд просили переглянути своє рішення у справі Маршалл про те, що дирек­тиви не можуть мати горизонтального прямого ефекту. Ви­явивши обережність у справі Маршалл, суд, очевидно, мав намір усунути деякі аномалії, створені щодо кордону між державним і приватним секторами. Поняття "держава" отри­мало широке тлумачення. Національним судам було запропо­новано тлумачити національне право у світлі невпроваджених директив у всіх справах, а не тільки у тих, що стосуються

1 Справа С-271/91, Marshall [1993] ECR I-4367.

2 Справа С-91/92, Paula Faccini Dori [1994] ECR 1-3325.

66

67

держави. Чи погодиться Європейський суд врахувати це, ви­знаючи за директивами можливість мати пряму дію у всіх ви­падках, коли закінчився крайній термін їхнього впровад­ження?1

Розглядаючи справу Фачіні Дорі, Європейський суд від­мовився переглянути рішення у справі Маршалл. Він підтвер­див, що директиви неспроможні мати горизонтальну пряму дію. У постанові суду обстоювалась думка, що Співтовариство не має повноважень запроваджувати зобов'язання на підставі директив з невідкладною дією стосовно фізичних осіб. Згідно ст.189 (ЄС) це — прерогатива регламенту. Відсутність горизон­тальної прямої дії не позбавляє потенційних володарів права на відшкодування згідно невпровадженої директиви. Євро­пейський суд послався як на зобов'язання тлумачити згідно справи Marleasing2, так і на широкі можливості щодо компен­сації від держави відповідно до справи Francovich3. Проте він заперечив можливість приватної особи посилатися на невпро-ваджену директиву під час процесів у національних судах проти іншої приватної особи.

Угоди з третіми країнами

Договори між членами Співтовариства за законодавчим оформленням відрізняються від подібних документів, укла­дених з країнами-нечленами. Проте не можна говорити про баланс інтересів і взаємну вигоду, якщо у країнах Є С вони матимуть пряму дію, а в інших країнах — ні. Спочатку здавалося, що цей аргумент мав певний вплив4, але потім Європейський суд відхилив його5. Нині міжнародні угоди з нечленами ЄС можуть мати пряму дію у судах країн-членів

1 У 1993 — 1994 pp. три генеральних адвокати зробили висновки на користь перегляду рішення у справі Маршалл і за визнання горизонтальної прямої дії директив: Ван Жервен, Джекобе та Ленц у Фачіні Дорі. Справа С-271/91, Marshall № 2, [1993] ECR 1-4367; справа С-316/93, Vaneetvcld [1994] ECR I-763.

2 Справа С-106/89, Marleasing SA [1990] ECR I-4135.

3 Справи С-6 та 9/90, Francovich [1991] ECR 1-5357.

4 Справа 87/75, Bresciani [1976] ECR 129, 148-149 (Трабучі АГ) та абзац 22 рішення суду; справа 270/80 1982 ECR 329 at 355 (Розес АГ).

5 Справа 104/81, Hauptzollamt Mainz [1982] ECR 3641. 68

незалежно від того, чи вони спрямовані на запровадження спеціального режиму, який надає більші права третім країнам, ніж Співтовариству1. Критерій для їхнього створення такий самий, що і для договорів Співтовариства2.

Основною у цій проблемі є справа Kupferberg3, у ході розслідування якої доводилося, що податок на вино у Німеч­чині не міг поширюватися на імпорт з Португалії (до вступу Португалії до ЄС), тому що це порушувало положення Угоди про вільну торгівлю між Співтовариством та Португалією. Виникло питання, чи має відповідне положення щодо Угоди про вільну торгівлю пряму дію у Німеччині. Європейський суд визнав, що ця проблема не може вирішуватися у на­ціональному праві кожної з країн ЄС, оскільки бажаним є єдиний підхід в рамках Співтовариства. Тому необхідно, щоб це вирішувалося в рамках права ЄС, і Європейський суд постановив4, що воно має пряму дію. Факт, що це положення не мало прямої дії у Португалії, вважався несуттєвим.

Внаслідок цього рішення бізнесмени з країн — нечленів ЄС, які торгували в кордонах Співтовариства, могли розрахо­вувати на дійовіші заходи щодо забезпечення виконання угод, ніж ділові люди з країн ЄС при експорті продукції до інших країн. Проте Європейський суд чітко зазначив, що положен­ням угод з нечленами ЄС не слід надавати такого ж широкого і політично орієнтованого тлумачення, як договорам Спів­товариства, навіть якщо угоди, як це часто буває, майже пов-

1 Справа 87/75, Bresciani [1976] ECR 129. n Справа 104/81, Kupferberg [1982] ECR 3641. Здається, не існує жодної

різниці: чи підписується угода (з боку ЄС) тільки Співтовариством, як у справі Купферберг, чи країнами-членами і Співтовариством разом (змішані угоди), як у справі Брешіані. Хоча в останньому випадку можна було б довести, що національне право повинно впливати на ту частину угоди, яка знаходиться поза договірною компетенцією ЄС. Щодо угод, підписаних країнами ЄС самостійно (які стали обов'язковими для Співтовариства через правонас-тупництво — таких як ГАТТ), Європейський суд визнав можливість прямої дії, хоча на практиці він завжди був проти цього: див. справи 21—24/72, International Fruit Company [1972] ECR 1219; справу 9/73, SchlQter [1973] ECR 1135; справи 267-269/81, Societa Petrolifera Italiana SpA [1983] ECR 801.

3 Справа 104/81 ECR 3641. Див. також справу С-192/89 Sevince [1990] ECR 1-3461, справу 12/86, Dcmirel [1987] ECR 3719, справу С-18/90, Kziber [1991] ECR 1-199.

Європейський суд також заявив, що самою угодою може передбачатися, має чи не має вона пряму дію.

69

ністю повторюють формулювання положень Договору про ЄС1.

Причина ухвалення Європейським судом такої стратегії є, ймовірно, такою. Коли Співтовариство підписує угоди з нечленом Є С, воно бере на себе зобов'язання забезпечити їхнє виконання. Однак часто впровадження угоди з боку ЄС зале­жить від країн Співтовариства. їхня неспроможність виконати таку угоду могла б зашкодити відносинам Співтовариства з цією країною.

Угоди між Співтовариством та нечленом ЄС є, безумов­но, обов'язковими для країн-членів2, і згідно ст.169 (ЄС) проти країни Співтовариства можна розпочати судовий процес, якщо вона не дотримується положень цього документа. Але це дуже обтяжлива процедура. Забезпечуючи угодам ефект прямої дії, Європейський суд запропонував зручніший шлях для її вико­нання. Водночас, відмовляючись від звичайного методу тлу­мачення таких угод, він позбавив нечленів ЄС великої пере­ваги.

Насамкінець зауважимо, що угоди з третіми країнами інколи підписують громадські ради асоціації в рамках угод про асоціацію. У справі Севінсе3 Європейський суд визнав, що документи (рішення), схвалені такими установами, можуть мати пряму дію у Співтоваристві, якщо вони задовольняють вимогам, які висуваються до угод між Співтовариством та нечленами ЄС.

<< | >>
Источник: Татам Алан. Право Європейського Союзу; Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Переклад з англійської. — К.: "Абрис",1998. - 424 с. 1998

Еще по теме Вторинне законодавство:

  1. Розділ VI. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
  2. Вторинне законодавство
  3. РОБІТНИКИ
  4. Термін "робітник"
  5. Соціальне забезпечення
  6. РОЗДІЛ І ТОРГОВЕ ТА КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО
  7. ВИМОГИ ЩОДО РІВНОЦІННОСТІ В ОПЛАТІ
  8. 3.3. Удосконалення реалізації правової допомоги потерпілому на стадії досудового розслідування
  9. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  10. 2.1. Процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних і правозахисних провадженнях
  11. 1.3. Поняття та сутність адміністративних актів органів прокуратури
  12. 3.1. Стан і проблеми адаптації українського трудового законодавства до системи міжнародних норм у сфері захисту трудових прав
  13. Методологія дослідження інституту адвокатури в процесі реалізації конституційного права на правову допомогу
  14. Незалежність адвокатури як основна гарантія її діяльності
  15. Дослідження ісламського деліктного права в теоретико- правовій думці
  16. Вчення про покарання у концепції ісламського деліктного права: від традиційної до сучасної парадигми
  17. Поняття законодавства та його система
  18. Поняття та риси підзаконного акту
  19. Критерії класифікації підзаконних актів. Розмежування підзаконних актів і актів делегованої правотворчості