Стаття 30: заборона кількісних обмежень

Завдяки розвитку права Європейським судом особливою є сфера застосування ст.30. Вона охоплює фізичні торговельні обмеження, наприклад, формальності на кордонах країн ЄС та спонсорування урядом компанії на користь товарів власного виробництва, вимоги щодо знаходження виробника у країні, де продукція маркується, і навіть національні норми, які одна­ково застосовуються для вітчизняних та імпортованих товарів і визначають дозволені у продуктах харчування інгредієнти: ці

113

норми справляють стримуючий ефект для продажу продуктів з країн ЄС, де існують інші традиції виробництва товарів.

Відповідно до першої частини ст.ЗО ("кількість обме­ження"¹) це — будь-які заходи, що передбачають повне або часткове обмеження імпорту, експорту або транзиту товарів. Це, безсумнівно, включає систему квотування² і заборон³. У першому випадку країна-член накладає кількісні обмеження на імпорт певної продукції з іншої країни ЄС: мета такої системи — захистити промисловість першої країни, що ви­робляє такий асортимент товарів. У другому випадку член ЄС може повністю заборонити будь-який імпорт з іншої країни.

Відповідно до другої частини ст.ЗО, "заходи, які мають ефект, еквівалентний кількісним обмеженням", або ЗЕКО, охоплюють ширшу сферу. У Директиві 70/50 (ЄС) містяться тлумачення значення і рамок застосування ЗЕКО у країнах ЄС. Хоча Директива стосується тільки заходів, які мали бути скасовані у перехідний період, вона все ж містить загальні підходи щодо тлумачення ст.ЗО.

Ст.2 (3) Директиви вміщує перелік приблизно 20 заходів, які можуть мати ефект, еквівалентний кількісним обмежен­ням: від фіксованих цін на імпорт і вимог гарантій щодо імпортованих товарів до застосування виключно до імпорту норм розмірів, форми або презентації продукції.

Існують два види таких заходів:

а) заходи інші, ніж ті, що застосовуються також до вітчизняної продукції, тобто заходи "різного застосування", які "перешкоджають імпорту товарів, включаючи заходи, що ста­ ють на заваді імпорту або роблять його дорожчим за вітчиз­ няну продукцію" (ст.2(1));

б) заходи, "однакові для вітчизняної та імпортної про­ дукції", тобто заходи "загального застосування".

загального застосування є прийнятними, якщо вони відпові­дають принципу пропорційності.

Незважаючи на очевидну важливість Директиви 70/50 при тлумаченні ст.ЗО, Європейський суд у справі Dassonville¹ запровадив власне визначення ЗЕКО.

Справа стосувалась законодавства, яке вимагало від ім­портера шотландського віскі мати свідоцтво про автентичність продукції, видане британською митницею. Віскі надійшло до Бельгії з Шотландії через Францію, де подібної документації не вимагають. Отже на цю партію віскі не було належної документації, щоб можна було ввозити її до Бельгії. Наслідком таких вимог щодо сертифікації товарів стало реальне закриття бельгійського ринку для імпортера віскі. У ході судових процесів у Бельгії посилались на рішення Європейського суду на підставі того, що бельгійське законодавство порушує ст.ЗО. Європейський суд взяв до уваги, що віскі знаходиться у вільному продажу в усіх країнах Співтовариства за винятком Бельгії. Оскільки лише імпортери віскі безпосередньо з Шот­ландії могли надати відповідні сертифікати, це призвело до викривлення структури торгівлі віскі. Закон мав обмежуючий ефект для вільної торгівлі і, таким чином, суперечив ст.ЗО. Згідно рішення Європейського суду, усі правила торгівлі країн ЄС, які здатні перешкоджати прямо або побічно, нині або потенційно торгівлі всередині Співтовариства, повинні роз­глядатися як заходи, що мають ефект, еквівалентний щодо кількісних обмежень.

З того часу Європейський суд послідовно використову­вав формулювання у справі Дассонвіль. В його основі — усвідомлення того, що застосування заборони відповідно до ст.ЗО залежить від наслідків заходу: стаття починає діяти, коли виявляється, що національні норми перешкоджають інтеграції ринків країн Співтовариства.

Формулювання у справі Дассонвіль не розрізняє норми конкретного і загального застосування, що передбачено у ст.2

¹ Справа 2/73, Geddo [1973] ECR 865.

² Справа 13/68, Salgoil SpA [1968] ECR 453.

³ Справа 7/61, Commission v. Italy [1961] ECR 317.

¹ Справа 8/74, Procureur du Roi v. Dassonville [1974] ECR 837.

² Справа 155/80, Oebel [1981] ECR 1993.

114

115

та 3 Директиви 70/50, і ігнорує критерій пропорційності, передбачений останньою. Наступні рішення Європейсько­го суду, ілюструючи функціональний розвиток ст.ЗО, мають сприйматися відповідно до цих двох аспектів.

Заходи конкретного застосування

Як зазначалося вище, вираз "конкретне застосування" стосується таких дискримінаційних форм, які, порушуючи ст.30 (ЄС), розрізняють імпортовану і вітчизняну продукцію. Наступні приклади не вичерпують широкого кола застосуван­ня ст.30, вони лише свідчать про ставлення Європейського суду до цієї статті. Це, наприклад, обмеження імпорту і митний контроль¹, дискримінація на користь вітчизняної продукції² і заохочування цієї дискримінації³, фіксація ціни⁴ та маркуван­ня відповідно до надходження і призначення товарів⁵. У справі 251/78⁶ власті Німеччини проводили ветеринарний огляд імпортованих кормів для худоби як превентивний захід для запобігання поширенню хвороб. Це не була система квотуван­ня тому, що питання про кількісне обмеження імпорту не виникало. Проте це був захід, що мав ефект, еквівалентний ЗЕКО. Обмежувалась торгівля між членами ЄС, про що йшлося у формулюванні у справі Дассонвіль, спотворювалось конкретне середовище. Без сумніву, надання таких адміністра­тивних зобов'язань у принципі порушує ст.ЗО, обмежуючи торгівлю.

¹ Справа 251/78, Denkavit Futtermittel GmbH [1979] ECR 3369.

² Справа 59/82, Schutzverband gegen Unwesen in der Wirtschaft [1983] ECR 1217; справа 113/80, Commission v. Ireland [1981] ECR 1625.

³ Справа 249/81, Commission v. Ireland [1982] ECR 4005.

⁴ Справа 65/75, Tasca [1976] ECR 291; справа 82/77, Openbaar Ministerie v. Van Tiggele [1978] ECR 25.

⁵ Справа 207/83, Commission v. UK [1985] ECR 1202; справа 12/74, Commission v. Germany [1975] ECR 181.

⁶ Справа 251/78, Denkavit [1979] ECR 3369. 116

У справі Weinvertriebs¹ йшлося про імпорт вермуту з Італії до Німеччини. Суть справи полягала в тому, що відпо­відно до італійського законодавства норми алкоголю у вермуті на вітчизняному ринку мають дорівнювати принаймні 16%. Виробляти в Італії слабший вермут можна лише за умови, що він призначений на експорт. У Німеччині, навпаки, норма алкоголю у вермуті не регулювалась. Однак імпортні алко­гольні напої можуть надходити у продаж у Федеративній Республіці, якщо вони реалізуються на законних підставах у країні їхнього виготовлення. В результаті цього і відповідно до італійського законодавства вермут з Італії з рівнем алкого­лю нижче 16% міг не бути допущеним на ринок Німеччини, навіть якщо ідентичний вермут, виготовлений у Німеччині, продавався на законних підставах. Було визнано, що це є дискримінацією, яка порушує ст.30, і що посилання у праві Німеччини на особливості італійського внутрішнього права не регулюються ст.ЗО. Дискримінація оцінюється при посиланні лише на законодавство країни продажу. У Німеччині норми стосувалися лише імпорту, а не вітчизняних товарів, а таке неоднакове ставлення є порушенням ст.30.

У справі Irish Souvenirs (Ірландські сувеніри)² йшлося про вимогу згідно ірландського законодавства маркувати ім­портні сувенірні вироби, що вважаються типово ірландською продукцією, позначками про місце їхнього походження або словом "іноземний". До цієї категорії входили такі товари як іграшки-вовкодави, моделі ірландських круглих веж і трилис­ника. Вимоги законодавства не поширювалися на продукцію, виготовлену у межах Ірландії. Європейський суд прийняв рішення, що ці норми Ірландії порушували ст.ЗО. Вони накла­дали додатковий тягар на імпорт і обмежували можливий ринок. Формулювання у справі Дассонвіль залишилось не­змінним. Зусилля ірландського уряду були спрямовані пере­важно на обгрунтування цих норм як законних заходів для захисту споживача, але такі спроби виявилися марними.

У справі Buy Irish (Купуй ірландське)³ розглядались наслідки компанії щодо підтримки продажу вітчизняної про-

¹ Справа 59/82, Weinvertriebs GmbH [1983] ECR 1217.

² Справа 113/80.

³ Справа 249/81.

117

дукції. На ірландські товари прикріплялись позначки, які вказували покупцям на вітчизняне походження продукції. Була створена інформаційна служба "Шоплінг", за допомогою якої споживачі могли дізнатися, де і у який спосіб вони мають можливість надати перевагу виробам з Ірландії. 1978 р. ірланд­ський міністр промисловості розпочав цей проект, задеклару­вавши, що він має намір кинути виклик "поступовому руйну­ванню вітчизняного ринку імпортною продукцією". За мету ставилося збільшення продажу всіх ірландських виробів за рахунок імпорту на 3% від загальних витрат споживачів. Ке­рувала цим компанія з обмеженою відповідальністю "Рада підтримки ірландських товарів". Урядові комітети були основ­ним засобом фінансової підтримки Ради. Міністерство про­мисловості призначало голову і членів її комітету управління.

У Європейському суді спочатку стверджували, що це питання не зовсім стосується ситуації, пов'язаної з порушен­ням ст.ЗО, і що це лише приватна ініціатива.

Інший аргумент стосувався слова "захід" як частини ЗЕКО згідно ст.ЗО. Відповідно до аргументації Ірландії у цій справі слово "захід" передбачає обов'язкову дію з боку держав­ного органу влади. Кампанія "Купуй ірландське" була лише спробою переконати споживача і не передбачала необхідної обов'язковості. Суд відкинув таке вузьке тлумачення. Згідно ст.ЗО поняття "захід" має охоплювати значну кількість дій з боку держави, навіть неофіційних, навіть таких, які можна тлумачити як засіб переконання. Що насправді мало значен­ня — так це "усвідомлений намір уряду Ірландії контролювати потік імпортних товарів з інших країн Співтовариства".

Нарешті країна-відповідач спробувала вдатися до статис­тики, подавши до суду інформацію, що насправді імпорт до Ірландії у процентному співвідношенні під час цієї кампанії зріс. Суд відкинув це твердження, зазначивши, що формулю­вання у справі Дассонвіль розраховано на потенційний вплив подібних заходів на обсяги продажу. Якщо будь-який спосіб здатний обмежити торгівлю, він суперечить ст.ЗО, і отже нема необхідності в емпіричних доказах. Статистично підтверджене збільшення імпорту аж ніяк не відкидає можливість того, що

118

без кампанії "Купуй ірландське" імпорт зростав би більшими темпами. Статистичні дані засвідчують, що цей проект не впливав на обмеження імпорту.

Отже рішення у справі "Купуй ірландське" є вражаючим прикладом обмеження національної юрисдикції у справі під­тримки вітчизняного виробника. Воно забороняє спроби ви­кликати упереджене ставлення споживачів до імпортних това­рів з країн ЄС.

У справах Tasca¹ і Van Tiggele² критерій Дассонвіля застосовувався у контексті встановлення максимальних і міні­мальних продажних цін відповідно до внутрішнього законо­давства. В обох справах питання ст.ЗО виникли у кримінальних справах проти відповідачів за порушення цих законів. Ком­панія Таска звинувачувалася в Італії у продажу цукру за ціною, вищою за дозволений у країні максимум, а у Гол­ландії — Ван Тігеле — у продажу джину за ціною, нижчою за національну. При цьому обидві посилалися на те, що такі заходи порушують ст.ЗО. Використовуючи критерій зі справи Дассонвіль, Суд ЄС дійшов висновку, що ці заходи здатні порушувати ст.ЗО. Європейський суд визнав, що сама по собі максимальна ціна не є заходом, еквівалентним кількісним обмеженням. Вона стає такою, коли призначається на рівні, що перешкоджає, якщо не унеможливлює, продаж імпортної продукції. У справі Таска максимальна ціна могла мати такі наслідки, тобто якщо імпортери закуповували б товар за вищими цінами, частка їхніх прибутків могла б зменшитись, або навіть вони вимушені були б продавати товар зі збитками. У справі Ван Тігеле мінімальна ціна також розглядалась як перешкода на шляху імпорту, оскільки через неї нижчі ціни на імпортну продукцію не могли б застосовуватися у роз­дрібному продажі. Європейський суд, однак, заявив, що забо­рона продавати товари за ціною, нижчою від собівартості або з мінімальною часткою прибутку була б прийнятною в разі, коли б це не мало несприятливих наслідків для торгівлі між країнами Співтовариства³.

Справа 65/75.

² Справа 82/77. з Принципи, застосовані у справі 78/82, Commission v. Italy (Re Fixing of Trading margins) [1983] ECR 1955.

119

У рішенні суду по справі Commission v. United Kingdom¹ дається ширше тлумачення дискримінації. Тут ідеться про положення внутрішнього законодавства щодо походження то­варів, які були витонченішими, ніж заходи, визнані неза­конними у справах Комісія проти Ірландії та Ірландські сувеніри. Згідно законодавства Великої Британії деякі види текстильних, електричних та інших виробів необхідно було маркувати або супроводжувати позначками про країну поход­ження у разі надходження у роздрібний продаж. Різниця зі справою "Ірландські сувеніри" полягала у тому, що у даному випадку вимоги стосувалися не тільки імпортних, а усіх інших товарів. Проте Європейський суд висловив думку, що такий захід не є дискримінаційним лише формально, оскільки він призводить до дискримінації імпортних товарів. Суд пояснив, що вимога повідомляти про країну походження товарів дає право споживачам у Великій Британії ставитися з упереджен­ням до імпортованої продукції, тобто дискримінація стає прихованою. Це є, без сумніву, розширеним поняттям дискри­мінації, проте Європейський суд вважав правомірним прий­няти рішення на основі багатоаспектного обгрунтування "еко­номічного взаємопроникнення" в рамках ЄС. Британські нор­ми щодо походження товарів перешкоджали цьому, створю­ючи бар'єри для товарів з інших держав ЄС.

Схожа проблема виникла у справі Commission v. Germa­ny², де йшлося про збереження спеціальних позначок для вітчизняних продуктів. Справа стосувалася закону Німеччини, який закріплював декілька назв, включаючи Сект Вайнбранд, за виробленими у цій країні винами і спиртними напоями. Для подібної імпортної продукції необхідно було вибрати менш відомі назви з відповідними наслідками щодо зменшення обсягів збуту. Європейський суд визнав, що цей закон порушує ст.30. Він зробив висновок, що "ці назви використовують з конкретною метою, якщо товар, який вони репрезентують, дійсно відповідає якості і характеристикам, притаманним ви­робам з конкретного географічного регіону. Що стосується позначок про походження, то належність продукту до відпо­відного економічного регіону повинна передбачати специфічні

¹ Справа 297/83, Commission v. United Kingdom [1982] ECR 1202.

² Справа 12/74, [1975] ECR 181.

характеристики та якість, які відрізняють його від інших виробів".

Європейський суд був переконаний, що немає будь-яких підстав вважати, що ці алкогольні вироби не можуть вироб­лятися поза межами Німеччини, оскільки німецька продукція не мала специфічних характеристик. Він постановив, що зако­нодавство без слушних причин дискримінувало імпортну про­дукцію, заперечуючи створення для неї конкурентних умов, однакових з вітчизняним продуктом.

Загальнозастосовані заходи. Вислів "загальнозастосова-ні" стосується дискримінаційних норм, заборонених ст.30, які не роблять різниці між вітчизняною та імпортованою про­дукцією, проте можуть обмежувати торгівлю. Хоча, користую­чись формулюванням у справі Дассонвіль, Європейський суд послідовно ігнорував різницю між заходами конкретного і за­гального застосування (сформульованими у Директиві 70/50 (ЄС)), зрештою він змінив свою позицію, у справі Rewe Zentrale, відомішій як справа Cassis de Dijon¹.

Касіс де Діжон — це лікер з чорної смородини, який зазвичай п'ють з білим вином. Згідно законодавства Німеч­чини фруктові лікери, включаючи Касіс, повинні містити алкоголь на рівні мінімум 25%. В той час як Касіс німецького виробництва задовольняв цим положенням, Касіс виробницт­ва Франції не відповідав їм, оскільки зміст алкоголю в ньому дорівнював 15 — 20%. Незважаючи на те, що німецька правова норма мала загальне застосування, фактично вона запровад­жувала заборону на імпорт виробленого на законних підставах французького Касісу до Німеччини лише через розбіжність німецьких і французьких норм. Це можна було тлумачити як перешкоду у торгівлі, що розчленовувало спільний ринок через різні традиції, які існували в обох країнах ЄС.

Торкаючись обмежувального впливу на торгівлю з боку права Німеччини, Європейський суд дійшов висновку, що ст.30 була порушена. Його рішення сприяло подальшому розвитку норм прецедентного права стосовно ст.30. Суд кон­статував, що у разі відсутності спільних норм щодо вироб­ництва та продажу спиртних напоїв країни ЄС самостійно регулюють усі питання, що виникають при виробництві та

¹ Справа 120/78, Rewe Zentrale [1979] ECR 649.

120

121

продажу алкоголю та алкогольних напоїв на їхніх територіях. Однак така самостійність у прийнятті рішень повинна відпові­дати вимогам законодавства ЄС: перешкоди для пересування у межах ЄС, що виникають внаслідок розбіжностей між національними законодавствами щодо торгівлі відповідною продукцією, повинні прийматись як такі, що визнаються не­обхідними для задоволення обов'язкових вимог, пов'язаних, зокрема, з ефективністю фінансового контролю, захистом здо­ров'я громадян, чесністю торговельних операцій, захистом прав споживача.

Заходи, необхідні для задоволення "обов'язкових вимог", у межах формули Дассонвіль не порушуватимуть ст.ЗО. Проте у справі Касіс вони підпадали під запропоновані категорії захисту інтересів охорони здоров'я¹ та чесності комерційних операцій², для досягнення таких цілей вони не були необ­хідними. Отже, "необхідне" слід тлумачити тільки як потрібне, тобто підпорядковане принципу пропорційності. У справі Ка­сіс Суд ЄС, здається, нарешті почав виходити з положень Директиви 70/50, хоча і додав критерій "обов'язкових вимог" до принципу пропорційності.

Тепер, коли для захисту обов'язкових вимог необхідно вжити загальних заходів, і вони не порушуватимуть ст.ЗО. Конкретні заходи, як правило, порушуватимуть ст.ЗО, але в цьому випадку можна буде виправдатися положеннями ст.36 (ЄС). Таким чином різниця між конкретними і загальними заходами є значною, оскільки обов'язкові вимоги, які фігу­рують у справі Касіс, ширші, ніж у ст.30, і, на відміну від ст.36, неповні.

Було б доречно зазначити, що рішення Європейського суду у справі Касіс є жорсткішим з огляду на застосування ст.ЗО, ніж це передбачено експериментальними положеннями Директиви 70/50, або навіть рішенням у справі Дассонвіль, яке, хоча і було широке за змістом, але стосувалося тільки конкретних заходів. Рішення у справі Касіс наблизило Євро­пейський суд до обгрунтування презумпції на користь вільної

З метою запобігання збільшенню обсягів споживання внаслідок змен­шення вмісту алкоголю в лікері.

о З метою запобігання наданню слабкому імпортованому лікеру неспра­ведливих переваг перед міцнішими, а отже дорожчими німецькими лікерами.

122

торгівлі в межах ЄС товарами, які виробляються і продаються на законних підставах в країнах-членах. Суд вирішив: "Якщо алкогольні напої вироблялись і продавались у будь-якій країні ЄС на законних підставах, не існує переконливих причин, чому ці напої не можна експортувати в інші країни-члени; продаж такої продукції не може бути заборонений на основі закону щодо збуту напоїв із вмістом алкоголю нижчим, ніж це встановлено відповідними національними нормами".

Друга частина, або принцип Касіс про "взаємне визнан­ня", віддзеркалює зміст ст.9 та 10 (ЄС), які застосовуються до положень щодо усунення фіскальних бар'єрів для- вільного руху товарів. Після справи Касіс вимога про детальне вико­нання національних технічних норм як умова доступу до ринку стала незаконною. Таким чином, принцип "взаємного визнання" (другий принцип Касіс) породжує презумпцію "обо­в'язкових вимог" (перший принцип Касіс) для торгівлі на законних підставах товарами в іншій країні-члені. Проти цього можна заперечити на основі доказів того, що подальші заходи необхідні для захисту відповідних інтересів. Крім того, може статися, що товари, виготовлені у третій країні (які мають право вільно продаватися в ЄС) можуть отримати перевагу від застосування принципів Касіс.

Вплив рішення у справі Касіс де Діжон може проілюстру­вати справа Commission v. Germany¹, що стосувалась дуже старих німецьких законів щодо якості пива. Вона є одним з найвідоміших прикладів застосування принципів Касіс.

Ці норми призначалися для збереження традицій високої якості німецького пива і складалися з двох частин, які стали предметом оскарження. По-перше, відповідно до законодавст­ва Німеччини напої, які мають право використовувати назву "пиво", повинні складатися з чотирьох інгредієнтів: ячмінь, хміль, дріжджі та вода. Могло продаватися також інше пиво, але без цієї назви, що стало справжньою перешкодою для його продажу. По-друге, пиво з домішками взагалі не могло прода­ватись у Німеччині. Правові норми не обмежували торгівлю імпортованим пивом, не було необхідності у жодних посилан­нях на країну-виробника. Уряд Німеччини зауважував, що теоретично в будь-якій країні пивовар може виготовити чисте

¹ Справа 178/84, Commission v. Germany [1987] 1227.

123

пиво відповідної якості і виходити на ринок Німеччини. Однак на практиці пиво, виготовлене відповідно до традиції і уподо­бань споживачів інших держав, яке, можливо, містить різні інгредієнти, а можливо, домішки, не мало права на продаж у Німеччині. Закони про якість пива — це класичний приклад правових норм в стилі Касіс де Діжон у плані поділу ринків внаслідок розбіжностей між правовими режимами країн Спів­товариства. Ринок Німеччини був ізольований від решти країн ЄС, а німецькі пивовари фактично свідомо були позбавлені конкуренції з боку своїх закордонних колег.

Зауваження Європейського суду стосувались того, що у цій сфері не існувало загальних норм Співтовариства. Він посилався на розділи рішення у справі Касіс з метою проде­монструвати, що "Закон про чистоту" обмежує торгівлю, і, отже, це вимагає слушних обгрунтувань. Під час процесу уряд Німеччини захищав цей закон, використовуючи два основних аргументи: охорона здоров'я та захист прав споживача. Спо­чатку німецька сторона заявляла, що недооцінюється дов­готривалий ризик для здоров'я, пов'язаний із вживанням домішок, і тому, враховуючи високий рівень споживання пива у Німеччині, заборона на використання домішок є важливим чинником охорони здоров'я громадян. Європейський суд по­годився з тим, що у певних конкретних випадках бажано довести, що вживання специфічних домішок є ризикованим і за таких обставин пиво може на законних підставах не допус­катися на вітчизняний ринок. Однак правові норми Німеч­чини, що передбачають повну заборону на усі домішки, не враховують фактору загрози для здоров'я в окремих випадках, а отже виходять за межі того, що може бути виправданим¹.

Другий аргумент щодо захисту прав споживача також не переконав суд. Твердження, що вільна торгівля пивом, яке виготовляється згідно різних традицій, може заплутати ні­мецького споживача щодо інгредієнтів пива, і отже, необхідні норми стосовно призначення продукту було рішуче відкинуто. Суд визначив, що "законодавство будь-якої країни Є С не повинно закріплювати певні звички споживача таким чином,

Пор. справу 53/80, Officier van Justitie [1981] ECR 409, в якій сумніви щодо безпеки особливої домішки були визнані як такі, що виправдовували її заборону.

124

щоб зростала перевага національного виробника, зацікавлено­го їх задовольняти"¹.

Внаслідок рішення суду у справі Комісія проти Німеч­чини, пиво, виготовлене відповідно до різних традицій, існу­ючих у будь-якій країні ЄС, має доступ на ринок Німеччини, де воно може вільно конкурувати з традиційним справжнім німецьким пивом. Таким чином це рішення привело до урізно­манітнення асортименту, коли споживач поряд із традиційним німецьким пивом може покуштувати пиво з Бельгії або Вели­кої Британії.

У розвиток поняття про обов'язкові вимоги Європей­ський суд застосував принципи пропорційності й альтерна­тивних заходів. Хоча принцип пропорційності має застосову­ватися національними судами, коли справа стосується віт­чизняних норм, Європейський суд на вимогу національних судів неодноразово пропонував при тлумаченні законодавства Співтовариства згідно ст.177(ЄС) свої роз'яснення щодо кон­кретного застосування цього принципу. При цьому він вияв­ляв жорсткість при його дотриманні. У справі Walter Rau² було прийнято рішення, що бельгійський закон, згідно якого маргарин мав бути розфасованим в упаковку у формі бруска начебто для того, щоб споживачі могли відрізняти маргарин від масла, порушує ст.ЗО(ЄС), оскільки цієї мети можна було досягти іншими засобами, наприклад, шляхом наклеювання етикеток, що було б меншою перешкодою для торгівлі. Подібні аргументи з успіхом застосовувалися для оскарження націо­нальних норм, прийнятих начебто в інтересах охорони здо­ров'я і захисту прав споживача, і які стосувалися дозволених інгредієнтів у макаронах³ і ковбасах⁴.

Справа De Kikvorsch⁵ розглядалася у голландському суді. Імпорт пива марки Бермінар Вайсе порушував дві норми

Цю думку взято зі справи 170/78, Commission v. UK [1980] ECR 417, щодо ст.95 (ЄС), яку розглядав Європейський суд. Буде слушним нагадати, що незважаючи на різницю у масштабах застосування, кілька положень Договору, які стосуються свободи пересування товарів, мають спільну мету — ринкову інтеграцію.

² Справа 261/81, Walter Rau Lebensmittelwerke [1982] ECR 3961.

³ Справа 407/85, Drei Glocken GmbH [1988] ECR 4233.

⁴ Справа 247/87, Commission v. Germany [1989] ECR 229.

⁵ Справа 94/82, De Kikvorsch [1983] ECR 947.

125

законодавства країни. По-перше, це пиво містило більше кис­лоти, ніж дозволялось національним законодавством, по-друге, на етикетці містилась інформація про міцність свіжого сусла, що також заборонено чинними нормативними актами. Оче­видно, обидві норми були загальнозастосованими заходами типу Касіс. Вони обмежували торгівлю продукцією, виробле­ною в різних країнах-членах за різною технологією. Коли виникли перешкоди для торгівлі, голландські органи влади повинні були повідомити про необхідність застосування таких норм для задоволення обов'язкових вимог, щоб проти фірми, яка застосовує принцип вільного пересування товарів в межах Співтовариства не висувалися б кримінальні звинувачення. Стверджувалось, що рівень кислоти був встановлений для захисту смаку типово голландського "терпкого пива", до якого вже звикли жителі цієї країни, і більший рівень кислоти у пиві був би несподіваним для споживача. Європейський суд рішуче відкинув такі аргументи, як обгрунтування перешкод для вільної торгівлі: зокрема, жодне міркування стосовно захисту прав вітчизняного споживача не виправдовує норми, що пере­шкоджають цьому споживачеві купувати пиво, виготовлене за іншими традиціями в іншій країні ЄС, при цьому на етикетці чітко зазначено, що воно надійшло з вищезгаданої країни Співтовариства.

Таким чином споживацькі переваги на користь вітчизня­ної промисловості не є підставою для недопущення на за­конних підставах незнайомих продуктів з інших країн Є С. За наявності відповідного маркування споживач має можливість зробити вибір відповідно до смаку або урізноманітнити свої уподобання. Голландська норма із захисту терпкого пива позбавляє права вибору і підриває основи конкурентного середовища у межах спільного ринку.

Справа Oosthoek¹ є однією з небагатьох, в ході роз­слідування якої Європейський суд підтримав посилання на необхідність дотримання вимог із захисту прав споживача як аргументацію для загальних обмежень на торгівлю. Законодав­ство Голландії жорстко контролювало збут пропонованих по­купцям для стимулювання продажу "безкоштовних подарун­ків" — енциклопедій. Метою закону був захист споживача від

угод, умови яких приховувалися в процесі такого стимулюван­ня. Голландське законодавство створювало перешкоди для торгівлі, як у справі Касіс, тому що це заважало збуту в Нідерландах товарів з інших країн-членів, де технологія про­дажу і пакування продукції базується на "безкоштовних пода­рунках". Торговці повинні були засвоювати цілком незвичну тактику на ринку Голландії лише тому, що голландське зако­нодавство було суворішим, ніж в інших країнах. Остек вирі­шив проігнорувати закон. На суді він доказував, що гол­ландський закон суперечить ст.ЗО (ЄС) і створює незаконні перешкоди для торгівлі. Європейський суд погодився з тим, що правова норма встановлює бар'єри для торгівлі, але за­значив, що її можна дотримати як законний засіб захисту споживача від омани, а чесного продавця — від недобросовісної конкуренції. Суд продемонстрував очевидну повну прихиль­ність до законних правових норм Голландії і визнав: "Без­сумнівно, пропозиція безкоштовних подарунків як засіб сти­мулювання збуту може ввести споживачів в оману стосовно реальних цін на певні види продукції і спотворити умови, на яких базується справжня конкуренція. Отже, законодавство, що обмежує або навіть забороняє таку торговельну практику з цієї причини, здатне сприяти захисту прав споживача і справедливій торгівлі".

Захист прав споживача і пов'язане з цим забезпечення чесної конкуренції найчастіше розглядались як "обов'язкові вимоги". Проте через це не слід применшувати важливості інших чинників, які здатні сприяти обгрунтуванню загальних норм національного законодавства, що застосовуються як бар'єр для торгівлі.

У справі Commission v. Denmark¹ Європейський суд був змушений розглядати національні заходи щодо захисту до­вкілля як такі, що створюють перешкоду вільному руху то­варів. У Данії існувала вимога, щоб пиво і безалкогольні напої транспортувалися тільки у контейнерах багаторазового вико­ристання. Повторне використання контейнерів мала дозволяти Національна агенція Данії у справах захисту довкілля. Дозвіл не стосувався контейнерів, які не відповідали технологічним вимогам. Дозволялось використання контейнерів без поперед-

¹ Справа 286/81, Oosthoek's Uitgeversmaatschappy; BV [1982] ECR 4575.

Справа 302/86, Commission v. Denmark [1988] ECR 4607.

126

127

нього затвердження, проте у жорстко обмеженій кількості, не­металевих і тільки за умови впровадження системи застави і повернення. Метою законодавства було заохочення повторно­го використання дефіцитних матеріалів і внаслідок цього змен­шення кількості викинутих металевих контейнерів та іншої тари на вулицях. Це був захід, спрямований на захист довкілля. У той самий час такі заходи Данії зменшували спроможність виробника з інших країн ЄС продавати у Данії напої у кон­тейнерах, які використовувались у своїх країнах і у більшості випадків — наприклад, широко застосована металева банка не могла застосовуватися у датській системі застави і повернення. Отже датський закон про охорону довкілля забезпечував за­хист датського виробника напоїв. Таким чином, виникала кла­сична альтернатива, яка була суттю цього закону: вільний рух товарів або захист системи соціального забезпечення країни.

Європейський суд визнав, що система дозволів є несу­місною зі ст.ЗО. Проте він погодився, що датська система застави і повернення порожніх контейнерів може на законних підставах впроваджуватися згідно законодавства ЄС. Отже Європейський суд віддав перевагу захисту довкілля над віль­ним рухом товарів. Правова основа цього рішення полягає у тому, що Суд погодився включити систему застави і повернен­ня як придатний та пропорційний засіб посилення охорони довкілля. Внаслідок цього напої у контейнерах не мають вільного доступу до Данії. Датське законодавство розподіляє ринок на законних підставах, а оскільки інші країни ЄС також опікуються проблемою захисту довкілля, наступним кроком, безперечно, стане подальша фрагментація ринку. Враховуючи відповідність датської системи ст.ЗО, торговельні бар'єри мо­жуть бути усунутими лише шляхом впровадження спеціаль­них норм ЄС.

Незважаючи на розбіжності у розвитку судової практики відповідно до справи Касіс, може здатися, що останніми роками Європейський суд дещо пом'якшив підхід у справах за ст.30 (ЄС) і обмежив застосування формули Касіс.

Очевидними є зміни у підході у справах Keck and Mithouard¹, що займалися збитковим перепродажем золота. Така практика порушувала французьке законодавство, яке забо-

¹ Спільні справи С-267 та 268/91, Keck and Mithouard [1993] ECR 1-6097.

128

роняло перепродаж товарів у незмінному вигляді за цінами ниж­чими, ніж їхня справжня купівельна ціна, в інтересах захисту справедливої торгівлі і недопущення демпінгу. Кек і Мітуар, проти яких була порушена справа за недотримання цього закону, заявляли, що ця норма є несумісною з Договором про ЄС.

Європейський суд вказував, посилаючись на відповідне законодавство (у даному випадку французьке), що країна може обмежувати обсяг продажу виробів з інших країн ЄС настіль­ки, наскільки це позбавляє торговців можливості стимулювати збут. Це, однак, спричиняє питання, чи є така можливість достатньою для того, щоб розглядати таке законодавство, як ЗЕКО на імпорт. Далі він зазначив: "У зв'язку з тим, що трейдери дедалі посилаються на ст.ЗО Договору як засіб запе­речувати будь-які норми, наслідком яких є обмеження їхньої комерційної діяльності, навіть якщо такі норми не спрямовані на обмеження імпорту продукції з інших країн ЄС, суд вважає за необхідне переглянути і внести уточнення положення пре­цедентного права з цього питання".

Посилаючись на перший принцип Касіс, він констатував: "Усупереч попереднім рішенням про поширення на продукцію з інших країн ЄС національних норм, які обмежують або забороняють виконання певних домовленостей щодо продажу, рішення у справі Дассонвіль не створює саме по собі, прямо або побічно, нині або потенційно перешкод для торгівлі між країнами Співтовариства за умови, що ці норми стосуються усіх трейдерів, працюючих на національній території, а вони фактично й юридично однаково впливають на збут вітчизняної продукції і виробів з інших країн ЄС.

Коли ці умови виконуються, застосування таких норм стосовно продажу продукції з інших країн ЄС, які відпо­відають встановленим цією країною нормам, не є за своєю природою дією, що перешкоджає доступу продукції на ринок або стримує такий доступ активніше, ніж надходження вітчиз­няної продукції. Отже, ці норми не підпадають під дію ст.ЗО Договору".

Хоча рішення у справі Кек відтоді було підтверджено Європейським судом¹, повністю сфера його застосування все

Справа С-292/92, Hunermund [1993] ECR 1-6787; спільні справи С-401 та 402/92, Tankstation't Henkske vof and J.B.E Boermans [1994] ECR 1-2199; спільні справи С-69 та 258/93, Punto Casa SpA [1994] ECR 1-2355.

129

ще не визначена. Може, однак, виявитися, що коли національні заходи просто зачіпають обсяги продажу відповідного імпорт­ного вибору у такий самий спосіб ("фактично і юридично"), що й обсяги продажу аналогічної вітчизняної продукції, це не буде вважатися перешкодою для торгівлі між країнами ЄС в межах формули Дассонвіль. Тепер, наприклад, справа Остек¹, коли законодавство Нідерландів обмежило використання по­дарунків з метою просування товарів, і справа Бюет², коли французьке законодавство заборонило продавати учбові мате­ріали з доставкою додому, зараз розглядалися б на тій самій основі, що і справа Кек: як сумісні зі ст.ЗО (ЄС), без необ­хідності оцінки згідно "правила здорового глузду". Отже спра­ва Кек є довгоочікуваною модифікацією першого принципу Касіс, і такий підхід свідчить про подальшу підтримку у прецедентному праві, де Європейський суд знову підтвердив життєздатність принципу Касіс щодо перешкод для торгівлі, викликаних тим, що вітчизняні закони по-різному визначають правила презентації товару і його характеристики³.