РОЗДІЛ 1 ІНТЕГРАЦІЯ ПОВОЄННОЇ ЄВРОПИ

Ідея об'єднаної Європи має глибокі історичні корені. Так само як військові завоювання, так і утопічні ідеї виявилися неспроможними нав'язати європейську ідею або переконати у її життєздатності.

Після другої світової війни (1939—1945) європейські держави виявили спільний інтерес до перебудови континенту, спустошеного конфліктом, що знищив мільйони життів. На­слідки постійних локальних і регіональних конфліктів спону­кали до пошуків нових рішень, не пов'язаних із старою, дискредитованою національно-державною структурою. Після­воєнне покоління активніше еволюціонувало в напрямі євро­пейських інтеграційних процесів.

'Плани одразу наштовхнулися на перешкоди, пов'язані з політичними реаліями. По закінченні війни континент був поділений на два ворогуючі полюси, і згодом стало очевидним,

8

що плани європейської інтеграції стосуватимуться тільки За­хідної Європи. 'Домінування Радянського Союзу у східній частині завершилося лише наприкінці 80-х років.

Фінансова підтримка процесу реконструкції Європи мала надходити від Сполучених Штатів. 5 липня 1947 р. державний секретар США Дж.К. Маршалл оголосив у Гарвардській про­мові план допомоги країнам Європи. Єдиною умовою пропо­нованої економічної допомоги була розробка європейськими державами спільної програми боротьби з бідністю і реконст­рукції економіки. Маршалл звернувся до всієї Європи з такими словами: "...Наша політика спрямована не проти будь-якої країни або будь-якої доктрини, а проти голоду, бідності, відчаю і хаосу, її метою є відродження дієздатної економіки в усьому світі".

Західна Європа вітала план Маршалла, міністри закор­донних справ Франції і Великої Британії запросили Радян­ський Союз приєднатися до них. Однак міністр закордонних справ СРСР В.Молотов з презирством відхилив це запрошен­ня і заборонив Чехословаччині, Польщі та Фінляндії, які виявили інтерес, підтримувати план. Згодом, у січні 1949 p., на противагу плану Маршалла, була створена східноєвро­пейська регіональна організація — Рада Економічної Взаємо­допомоги (РЕВ) — для задоволення потреб регіону та "зміц­нення єдності і братерського союзу незалежних і рівноправних соціалістичних країн". Це загострило подальший розподіл Європи.

Шістнадцять західноєвропейських країн, що взяли участь у конференції, а потім у роботі Комітету з економічного співробітництва, створили у квітні 1948 р. Організацію Євро­пейського економічного співробітництва (ОЄЕС). В рамках американської допомоги в Європу було спрямовано понад 13 мільярдів доларів. То був перший значний крок до економічної співпраці в Європі, й американці мають цілковите право пишатися своїм внеском. Таким чином американське бажання захистити Західну Європу від комуністичної експансії сприяло зміцненню європейської єдності.

Спочатку ОЄЕС розглянула плани економічного відрод­ження різних країн, а потім розробила програму розподілу американської допомоги. Характерною особливістю ОЄЕС був її міжурядовий характер: кожна країна зберігала суверенітет,

9

не брала жодних політичних зобов'язань. Тому і Швейцарія, що проголосила довічний нейтралітет, могла брати участь в ЇЇ роботі.

Організація, яка складалася з Ради міністрів, Виконавчо­го комітету і Секретаріату, проіснувала до завершення плану Маршалла. Вона координувала економічну політику країн-членів і надавала експертні послуги у конкретних сферах, та­ких як транспорт, електроенергетика, текстильна промисло­вість та ін. Рішення ОЄЕС були обов'язковими для всіх її членів.

У 1961 р. ОЄЕС була трансформована в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка мала на меті надання допомоги країнам, що розвиваються.

і Одночасно зі співробітництвом в галузі економіки почав­ся процес політичної і воєнної інтеграції. Різні політичні рухи Європи об'єднались на Європейському конгресі, що проходив у травні 1948 р. у Гаазі під головуванням Уїнстона Черчіля. Так виникла Рада Європи, що урочисто розпочала роботу у Страсбурзі 1949 р.¹ Спершу до неї входили Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург. Нині вона об'єднує майже всі європейські країни.

Рада створювалася "для досягнення більшої злагоди між її членами з метою збереження і реалізації ідей та принципів, що мають спільну спадщину, та сприяння економічному і соціальному прогресу". Ідеї, закладені у статут, мають бути досягнуті "шляхом обговорення питань, що становлять за­гальний інтерес, через угоди і спільні дії у галузі економіки, соціальної сфери, культури, науки, права і управління, а також для підтримання і подальшої реалізації прав людини та фун­даментальних свобод"².

Рада Європи складається з Консультативної Асамблеї, до якої входять парламентські делегації країн-членів, Коміте­ту міністрів і Секретаріату. її штаб-квартира знаходиться у Страсбурзі.

Див. Статут Ради Європи від 5 травня 1949 р.

2 Відповідно до цієї статті Статуту поза компетенцією Ради Європи

залишаються тільки військові аспекти оборонної політики. 10

Країни — члени Ради Європи трансформували основні принципи Загальної декларації прав людини 1948 р. (Кон­венція ООН) у юридичні зобов'язання через створення ефек­тивної системи міжнародних судових гарантій прав людини: Європейська комісія з прав людини розслідує можливі пору­шення Конвенції, заяви про які надходять до неї від державних органів або, найчастіше, від окремих громадян. Крім того її рішення можуть бути перевірені Європейським судом з прав людини або Комітетом міністрів, що має повноваження прий­мати обов'язкові рішення двома третинами голосів.

Як міжурядова організація Рада функціонує в рамках традиційного міжнародного права. Однак нею розроблена значна кількість конвенцій, що встановлюють спільні для Європи стандарти, серед яких найважливішими є Європейська конвенція з прав людини 1950 р. і Європейська соціальна хартія 1961 р. Кількість членів Ради постійно зростає, і нині їх у кілька разів більше, ніж у Європейському Союзі. Органі­зація сприяє європейській інтеграції Центральної та Східної Європи і є важливим чинником розвитку демократії у нових незалежних країнах Європи.

На початку 1950-х років найактивнішими інтеграціо-ністами були Жак Моне, французький бізнесмен і адмініст­ратор, та Робер Шуман, міністр закордонних справ Франції, їхнє співробітництво заклало основи майбутнього Європей­ського Союзу (ЄС).

1950 р. Робер Шуман висунув план об'єднання вугільної промисловості, підпорядкувавши її вищому органу, який мав наднаціональний характер.'Як Шуман, так і Моне розглядав це об'єднання як початковий крок на шляху до повної еконо­мічної і політичної інтеграції. План одержав значну підтримку європейських країн, тому що, крім чітко визначеної форми інтеграції, переслідував практичні цілі. Його виконання дозво­ляло зняти міжнародні санкції, які застосовувались до промис­ловості Німеччини (тоді — Західної), а також налагодити контроль за її діяльністю з боку все ще занепокоєних євро­пейців. '18 квітня 1951 р. було підписано Паризький договір між Бельгією, Голландією, Францією, Західною Німеччиною,

11

Італією і Люксембургом, згідно якого засновувалось Євро­пейське об'єднання із вугілля та сталі (ЄОВС). Жак Моне став першим президентом Верховного органу ЄОВС. Було створе­но чотири основні інституції: Рада (представляла країни-члени), Комісія (наднаціональний виконавчий орган, який спочатку називався Верховним органом), Асамблея і Суд. За винятком Асамблеї, що, як правило, збиралась у Страсбурзі, всі органи працювали у Люксембурзі.

Упродовж 1950-х років робилися нові спроби просування європейської інтеграції на основі ЄОВС. Значними невдачами цього періоду були спроби налагодити роботу Європейського оборонного співтовариства і Європейського політичного спів­товариства. Європейське політичне співтовариство зазнало краху тому, що для націоналістів воно було занадто феде­ральним, а для прихильників інтеграції — надто націоналі­стичним. Замість Європейського оборонного співтовариства у 1948 р. виник Західноєвропейський Союз. Його суто між­урядова модель дозволила Великій Британії брати участь у його роботі. Як і Рада Європи він був лише засобом спіл­кування і частково співробітництва, а не інтеграції.

Західноєвропейський Союз (ЗЄС) забезпечував колек­тивну оборону, а також соціально-економічне та культурне співробітництво між країнами-членами. У 1954 р. в процесі розширення ЗЄС країни-члени сформулювали такі програмні цілі: створення у Західній Європі міцної бази для відновлення економіки, надання допомоги для протидії будь-якій агресії, заохочення єдності та поступової інтеграції Європи. Наріжним каменем видозміненої Брюссельської угоди¹ є ст. V, що перед­бачає автоматичне і беззастережне застосування збройних сил усіх країн — членів ЗЄС у випадку агресії проти однієї з них. Це положення є більш рішучим, ніж відповідне у Вашинг­тонському договорі 1949 p., підписаному членами НАТО.

До закінчення холодної війни ЗЄС знаходився у тіні НАТО, після чого почав відроджуватися як потенційна ударна сила трансатлантичного альянсу. Пізніше його зв'язки з ЄС значно зміцніли, і нині він відіграє провідну роль у стверд­женні загальної архітектури європейської безпеки. Це було

Брюссельська угода від 17 березня 1948 р. Змінена 23 жовтня 1954 р. з метою приєднання до ЗЄС Західної Німеччини та Італії.

12

підкреслено 1994 p., коли Рада міністрів ЗЄС прийняла як асоційованих членів дев'ять країн Центрально-Східної Європи (потенційних членів ЄС). Ще одна структура ЗЄС—Асамб­лея — є Єдиною парламентською асамблеєю, створеною відпо­відно до договору з компетенцією у сфері оборони.

Економічна інтеграція мала довести безальтернативність рухові уперед. Основними були два конкурентоспроможні підходи: посилення секторної інтеграції (підхід, підтримува­ний Моне) і створення Спільного ринку (пропозиція Поля-Анрі Спаака, тодішнього міністра закордонних справ Бельгії). Зрештою обидва підходи виявилися вдалими. Після зустрічі міністрів закордонних справ у Мессіні 1955 р. було досягнуто прогресу в обох напрямах: інтеграції у галузі ядерної енер­гетики і створенні митного союзу та Спільного ринку. 1956 р. комітет Спаака після звіту був перетворений на конференцію з питань розробки договору. Результатом її роботи стали два договори: про створення Європейського економічного спів­товариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). Договір про Євратом був галузевим і діяв подібно до ЄОВС. Договір про ЄЕС передбачав ліквідацію державних і приватних торговельних бар'єрів між країнами-членами, а також гармонізацію політичних взаємовідносин шляхом здійснення спільної політики. Він діяв також як рамковий документ, що закладав ряд принципів і процедур для ухвалення рішень, обов'язкових для країн, які підписали договір. Рамкова угода регламентує діяльність інститутів, не­обхідних для проведення обов'язкових заходів, і визначає сфери компетенції владних структур. Договори про ЄЕС та Євратом передбачали створення інститутів, аналогічних тим, що діяли згідно Договору про ЄОВС. Кожне об'єднання мало свою Комісію та Раду, але спільні Асамблею і Суд. Нові ради та комісії мали штаб-квартири у Брюсселі.

Хоч у трьох договорах є багато спільних положень, вони мають також значні відмінності. По-перше, Договір про ЄОВС є специфічнішим щодо напрямів політики; ним передбачено передовсім створення структури за умови, що політика ви­робляється інститутами співтовариства, внаслідок чого вони відіграють активнішу роль у рамках ЄС. З таким підходом пов'язана друга відмінність між ЄОВС та ЄЕС: оскільки у першому випадку Комісія наділена повноваженнями більши-

13

ми, ніж зазначено у договорі про ЄЕС, баланс сил в ЄС складається на користь Ради.

З правової точки зору договори про ЄЕС та Євратом містять багато схожих положень, які стосуються засобів судо­вого, правового та юридичного захисту, що можна пояснити майже одночасною розробкою і врахуванням авторами досвіду дії договору про ЄОВС.

Для усунення дублювання дій 8 квітня 1965 р. у Брюсселі підписаний, а 1 липня 1967 р. набув чинності Договір про злиття (офіційно відомий як Договір, що створює єдину Раду і єдину Комісію Європейських Співтовариств). У ньому йшло­ся не про злиття співтовариств, а лише про створення єдиної Комісії та єдиної Ради замість трьох комісій і трьох рад. Вони отримали офіційну назву — Комісія Європейських Співтова­риств та Рада Європейських Співтовариств. Нові Рада та Комісія розташувались у Брюсселі¹. Було узгоджено, що окре­мі засідання Ради мають проходити у Люксембурзі. Крім того керівництво іншою діяльністю співтовариства здійснюється з Люксембурга, він залишається також місцезнаходженням Єв­ропейського суду. Європейський парламент засідає у Страс­бурзі, проте деякі сесії і засідання комітетів відбуваються у Брюсселі², секретаріат розташований у Люксембурзі³. Це ство­рює багато незручностей, а також доводить, що навіть у най­простіших питаннях загальний інтерес має поступатися націо­нальним інтересам.

Наступним кроком стало розширення Співтовариства. На початку 1960-х років попереднє зневажливе ставлення

Упродовж тривалого часу інститути Співтовариства мали лише тимча­сове місцеперебування, і тільки після Единбурзького саміту 1992 р. воно стало постійним: див. Рішення представників урядів країн-членів, прийняте в Един­бурзі 12 грудня 1992 р.

2 Щодо процесів, які передували Единбурзькому рішенню стосовно

місцеперебування Парламенту, див. справу 230/81, Luxembourg v. European

Parliament [1988] ECR 255 та справи 358/85, 51/86, France v. European

Parliament [1988] ECR 4821.

Спроби самого Парламенту раціоналізувати ситуацію шляхом перемі-щення свого персоналу до місця роботи були оголошені незаконними Судом ЄС під час процесу у Люксембурзі: справа 108/83, Luxembourg v. European Parliament [1984] ECR 1945. Див. також справи С-213/88, С-39/89, Luxem­bourg v. European Parliament [1991] ECR 1—5643. Зрештою лише мінімум персоналу може переміститися з Люксембурга.

14

Великої Британії до інтеграції типу ЄЕС призвело до пошуку організації з менш жорсткими статутними умовами, що, заохо­чуючи свободу торгівлі, не обмежували її суверенітету. На­слідком цього стала Стокгольмська конвенція 1960 р., на осно­ві якої було створено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Членами її стали Австрія, Данія, Норвегія, Порту­галія, Швеція, Швейцарія та Велика Британія¹. їхньою метою було усунення мита, квот та інших перешкод для торгівлі у Західній Європі, а також заохочення ліберальної, недискри-мінаційної практики світової торгівлі. До 1984 р. ЄАВТ досяг­ла встановлення вільної торгівлі промисловими товарами між її членами та створення єдиного ринку промислової продукції між ЄС і ЄАВТ.

Керівним органом ЄАВТ є Рада, якій допомагають секре­таріат, що працює у Женеві, і кілька постійних комітетів. Рішення, що є обов'язковими для країн ЄАВТ, приймаються на рівні офіційних осіб або міністрів.

З різних причин економічні досягнення ЄАВТ не можна порівнювати з успіхами ЄЕС, члени якого досягли значного економічного розвитку упродовж 50-х — 60-х років. Це змі­нило первісне зневажливе ставлення, і 1961 р. уряд Гарольда Макмілана прийняв рішення розпочати переговори щодо всту­пу до ЄС. Спочатку прохання Британії було заблоковане генералом де Голлем², але Велика Британія виявила наполег­ливість, і 22 січня 1972 р. був підписаний Заключний акт, в якому було викладено угоди про вступ до Співтовариства Великої Британії, Ірландії, Данії та Норвегії³. Після референ­думу, коли більшість норвезького населення висловилася про-

Ісландія приєдналась 1970 р. Фінляндія стала асоційованим членом 1961 p., а повне членство отримала 1986 р. Ліхтенштейн вступив до ЄЛВТ 1991 р.

Перша відмова де Голля припала на 1963 p., а друга — на 1967 р. після звернення про членство лейбористського уряду Г.Вільсона.

Нові країни-члеии приєдналися до ЄС та Євратома після ратифікації Угоди про приєднання, а до ЄОВС-після передачі документа про приєднання на основі Рішення про приєднання. Останнє було Рішенням Ради Євро­пейських Співтовариств відповідно до ст. 98 (ЄОВС). Умови приєднання визначено в Акті про приєднання, що є складовою частиною як Угоди про приєднання, так і Рішення про нього. Така складна процедура спричинялася розбіжностями в Угодах: пор. ст. 98 (ЄОВС) зі ст. 237 (ЄС) та 205 (Євратом).

15

ти приєднання, Норвегія відмовилася від вступу, але інші три держави стали членами ЄС з 1 січня 1973 р.¹

28 травня 1979 p., підписавши в Афінах договір про вступ та інші відповідні документи, Греція з 1 січня 1981 р. стала де­сятим членом. Іспанія та Португалія підписали необхідні до­кументи 12 червня 1985 p., а членства набули з 1 січня 1986 р.²

1991 р. було завершено переговори з членами ЄАВТ — Норвегією, Швецією, Фінляндією, Ісландією, Швейцарією, Ліхтенштейном та Австрією — щодо угоди про створення Європейського економічного простору (ЄЕП)³. Угода, яку дехто спочатку розглядав як еквівалент членства, мала інтег­рувати економіки країн ЄАВТ до Співтовариства, не надаючи їм права участі у його інститутах. У відповідних сферах⁴ всі правові документи Співтовариства — договори, законодавства та правила, встановлені Європейським судом, так звані acquie communautaire — поширювали дію на ці країни⁵. Це не стосу­валося тільки правових норм, що існували до укладання угоди, а також майбутніх нових законодавчих актів, рішень Євро­пейського суду.

Згідно умов підписаної угоди, якщо країни — члени ЄАВТ не погоджуються з цими нормами, вони ризикують втратити свої права у конкретних сферах. Такий підхід мав як значні переваги — створювалося найбільше у світі торговельне об'єднання⁶, так і серйозні недоліки. Зокрема, це означало, що

Англійська, датська та ірландська стали офіційними мовами Спів­товариства, а тому було проголошено, що переклади цими мовами Договорів про ЄС та Євратом є автентичними.

п

Після приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції 1 січня 1995 р. у Співтоваристві налічується п'ятнадцать країн-членів. Усі три були колись членами ЄАВТ та ЄЕП. Отже нині перелік офіційних мов включає грецьку, фінську, португальську, іспанську та шведську.

З боку Співтовариства сторонами були ЄС (тоді ще відоме як ЄЕС) та ЄОВС як суб'єкти права і дванадцять країн-членів; з боку ЄАВТ — названі вище країни.

Це включає свободу пересування громадян, товарів (але лише тих, що походять з країн договору), послуг і капіталів. Угода не стосується сіль­ськогосподарської продукції.

В окремих випадках було внесено відповідні зміни.

Хоч цей простір є меншим, ніж територія, на яку поширюється Угода про Північноамериканську вільну торгівлю, він має більше споживачів та більший валовий внутрішній продукт.

члени ЄАВТ повинні застосовувати норми права, у розробці яких вони не братимуть участі. Структура ЄАВТ складається з таких інститутів: Рада, Спільний комітет, Спільний парла­ментський комітет та Консультативний комітет.

1991 р. Європейський суд заявив, що угода про створення ЄЕП несумісна з Договором про ЄС¹. Таке рішення було по­в'язане з комплексом причин, які зрештою зводилися до запе­речення Європейського суду проти створення конкурента у вигляді Суду ЄЕП. Маючи повноваження тлумачити право ЄЕП, він був спроможний впливати на розвиток права Спів­товариства. Заперечення Європейського суду не пом'якшува­лись навіть за умови, що більшість суддів ЄЕП становили судді Європейського суду. Це стало додатковим приводом для супе­речок.

Після врахування зауважень Європейського суду нову версію було схвалено Судом ЄС 1992 р.²

Наступною перешкодою стало відхилення угоди швей­царськими громадянами на референдумі, що означало вихід країни з ЄЕП³. Зрештою, угода між Співтовариством та Нор­вегією, Швецією, Фінляндією, Ісландією і Австрією набула чинності 1 січня 1994 р.⁴ Однак майбутнє ЄЕП залишалося невизначеним, оскільки членство в ЄЕП зберігали тільки Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

1985 р. зі Співдружності вийшла Гренландія, що стало наслідком референдуму 1982 р. Гренландія не була державою-членом, проте складала частину Співдружності як територія, асоційована з Данією, що мала внутрішнє самоврядування⁵.

З часом структура Співдружності зазнала значних змін. Було внесено поправки першою і другою угодами про бюджет 1970 і 1975 pp., а також Єдиним Європейським актом (ЄЄА) 1986 p., який набув чинності 1 липня 1986 р.

Висновок 1/91, Re a Draft Treaty on a European Economic Area, [1991] ECR 1-6079.

Висновок 1/92, Re a Revised Draft Treaty on a European Economic Area, [1992] ECR 1—2821. Угоду остаточно підписано в Опорто (Португалія) 2 травня 1992 p.

Внаслідок Угода мала зазнати змій через Протокол, підписаний у Брюсселі 17 березня 1993 р.

Ліхтенштейн оформив членство пізніше.

Нині вона має статус асоційованою-ялела Співтовариства.

16

Поправки, внесені ЄЄА, є найсуттєвішими змінами у Договорі на цей час. Наприклад, завдяки додаткам Співтова­риство отримало можливість приймати локальні законодавчі акти, зокрема щодо захисту довкілля та прав споживачів.

Зміни сталися й у процедурах голосування у Раді. Основ­на мета ЄЄА полягала у створенні до кінця 1992 р. внутріш­нього ринку, який згідно ст. 8а (ЄЕС) (нині ст. 7а (ЄС)) має охоплювати "простір без внутрішніх кордонів, де забезпе­чується вільний рух товарів, людей, послуг та капіталу відпо­відно до положень цього Договору". Гармонізація законодав­ства, необхідна для завершення створення внутрішнього рин­ку, у більшості галузей могла бути досягнута через поширення на відповідні сфери голосування кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів. Це унеможливлює накладення вето на законо­давчі пропозиції з боку окремих країн-членів.

Зросла також роль Європейського парламенту у законо­давчому процесі, оскільки за відповідних обставин він може блокувати прийняття законів¹. Тепер він отримав можливість ефективного неформального впливу.

Подальші зміни обумовлені Маастрихтською угодою, відомою як Договір про Європейський Союз (ДЄС), що був підписаний 7 лютого 1992 р. у голландському місті Маастрихте Остаточно він набув чинності лише 1 листопада 1993 р. після запеклих дебатів, що супроводжували процес його ратифікації у деяких країнах-членах. Наприклад, на референдумі 1992 р. датчани з незначною перевагою проголосували проти його ратифікації, а на референдумі 1993 р. — висловилися за неї. Англійський уряд відмовився від проведення референдуму, проте уряд Джона Мейджора забезпечив підтримку угоді тільки невеликою більшістю голосів після бурхливого обгово­рення у парламенті влітку 1993 р. Останньою з дванадцяти країн-членів, що ратифікували договір, була Німеччина, але вона спромоглася зробити це тільки після того, як Консти­туційний суд у жовтні 1993 р. визнав ратифікацію несумісною з Конституцією Німеччини.

Базова структура, започаткована Договором про Євро­пейський Союз, може бути представлена у формі діаграми:

Див. ст. 24. 18

ЄС — Європейський Союз;

ЄС-ва — Європейські Співтовариства;

СПОБЗ — Спільна політика у галузях оборони, безпеки та закордонних справ;

СЮВС — співробітництво у галузях законодавства і внутрішніх справ;

Євратом — Європейське співтовариство з атомної енергії;

ЄОВС — Європейське об'єднання з вугілля та сталі.

Стаття А Договору про Європейський Союз декларує, що "основою Союзу є Європейські Співтовариства". За Маас­трихтською угодою, структура Союзу ґрунтується на трьох чинниках, одним з яких є Європейські Співтовариства. Інші два, а саме: спільна політика у галузях оборони, безпеки та закордонних справ (Розділ V, ст. J (ДЄС)), а також співробіт­ництво у галузі законодавства і внутрішніх справ (Розділ VI, ст. К (ДЄС)), винесено за межі традиційної структури в рамках ЄС, і вони мають переважно міждержавний характер. До речі, три Європейських Співтовариства залишаються компонен­тами того, що називають основою Європейського Союзу. Найпотужніше з трьох Співтовариств — ЄЕС, офіційно перей­меноване на Європейське Співтовариство. У Договір про ЄС внесено багато змін: вміщено нові розділи, що збільшують юрисдикцію Співтовариства; відпрацьовано положення про громадянство Союзу, процесуальні норми доповнено пози­ціями, які посилюють статус Європарламенту.

Основою Договору про ЄС є наявність у ньому детальних положень про створення Економічного та Монетарного Сою­зів. Наприкінці 1991 р. це здавалось важливим і, разом з тим, природним наслідком дедалі стабільнішого механізму валют­них курсів Європейської валютної системи. Однак у період між підписанням Маастрихтської угоди в грудні 1991 р. і на­буттям нею чинності 1 листопада 1993 р. можливість створен­ня єдиної валюти до початку 1999 p., як передбачено догово­ром, була поставлена під сумнів через драматичні коливання

19

на ринку капіталів, що значною мірою підірвало механізм валютних курсів.

Значно менші зміни стосувалися положень про збіль­шення кількості членів Європарламенту (Німеччина має біль­ше представництво, ніж будь-яка інша країна), а також регла­менту роботи Комісії та Парламенту. Нині термін їхньої роботи становить п'ять років. Згідно договору створюється Комітет регіонів, який виконує консультативну функцію, ана­логічну ролі Економічного і Соціального комітетів.

Європейський Союз не має довершеної структури. Рада є єдиним загальносоюзним органом. У листопаді 1993 р. її названо Радою Європейського Союзу. Комісії, Парламенту та Суду належить головна роль в структурі Європейського Спів­товариства, проте вони ще не стали повнокровними інсти­тутами Європейського Союзу. Після того, як Договір набув чинності, стало очевидним, що Комісія і Парламент відверто зацікавлені відігравати у діяльності Союзу впливовішу роль, ніж бути елементами у структурі Співтовариства. Це викли­кало неоднозначну реакцію країн-членів. Враховуючи неповну визначеність ДЄС, суперечка щодо цього триває. За відсут­ності чіткого розмежування між основними структурами Сою­зу неминучою є суперечливість щодо визначення ролі інсти­тутів у кожній з трьох складових. Наприклад, зовнішньоторго­вельна сфера належить як до діяльності ЄС, так і до спільної політики у галузях оборони, безпеки та зовнішньої політики. Вільне пересування людей і ширше тлумачення громадянства Союзу є компетенцією ЄС, а також сферою співробітництва в галузі юстиції та внутрішньої політики, що відтворено у ст. 9 (ДЄС), якою передбачається коридор між блоком правничої і внутрішньої політики та ЄС.

Відчуття відсутності гомогенності структури посилю­ється при усвідомленні того факту, що навіть у рамках ЄС зростають тенденції до її фрагментації. Данія та Велика Бри­танія помітніше, ніж інші, відступають від політики ЄС: обидві країни мають право вибирати, приєднуватися чи ні до май­бутньої єдиної валюти, коли інші держави й надалі послідовно виконують графік, згідно якого планується конвергенція еко­номічної та валютної політики. Відповідно до наступних про­токолу та угоди одинадцять країн ЄС можуть використовувати інститути Співтовариства, процедури та механізми, щоб роз­робляти і застосовувати акти та рішення в сферах, які виходять

20

за рамки, передбачені існуючими положеннями Договору про соціальну політику. Велика Британія вийшла з її структури.

Отже формується двоярусна соціальна політика: в межах Римського договору Велика Британія може брати участь у реалізації соціальної політики, але якщо запропонована норма є складовою частиною нової розширеної соціальної політики згідно Маастрихтської угоди (так звана Соціальна хартія), вона не бере в ній участі. Ситуація ускладнилась з оформлен­ням 1994 р. Європейського економічного простору, внаслідок чого більшість норм ЄС щодо вільної торгівлі поширилася на більшість держав Європейської асоціації вільної торгівлі, зок­рема на Австрію, Фінляндію, Ісландію, Норвегію, Ліхтенштейн та Швецію (крім Швейцарії). Як згадувалось раніше, Австрія, Швеція і Фінляндія стали членами ЄС 1 січня 1995 р.

На міжурядовій конференції, що відкрилась 29 березня 1996 р. у Турині (Італія) і завершилась у червні 1997 р. в Амстердамі (Голландія), згідно ст.В і N (2) (ДЄС) обговорю­валася необхідність ревізії договорів. У зв'язку з неминучим розширенням на Схід очевидною стає необхідність змін у діяльності та структурі європейських інститутів.

Порядок денний Міжурядової конференції, затвердже­ний на саміті у Турині, містив три основні питання:

1. Визначення фундаментальних прав громадян (права людини, демократичні цінності, рівність і недискримінація) та їхній захист, розвиток співробітництва у сфері юстиції і внут­ рішньої політики, включаючи "удосконалення захисту від міжнародної злочинності, зокрема від поширення наркотиків і тероризму, а також розробка узгодженої та ефективної полі­ тики щодо надання притулку, імміграції та віз; розв'язання проблеми зайнятості населення, зокрема через покращення співробітництва та координації з метою зміцнення національ­ них політик; сприяння створенню здорового та сталого довкіл­ ля; забезпечення кращого застосування та впровадження прин­ ципу субсидіарності; досягнення прозорості та відкритості у роботі ЄС, перспективність спрощення і об'єднання Дого­ ворів".

2. Спрощення законодавчих процедур, розширення сфери спільних рішень у законодавчих питаннях, посилення ролі Парламенту, оптимізація його складу (не більш як 700 членів), запровадження єдиної процедури виборів до нього, визначення

21

умов голосування більшістю складу, зваженого голосування і порогу для прийняття рішень кваліфікованою більшістю, скла­ду досягнення представницького характеру Комісії; посилення ролі та функцій Європейського суду. В цілому Європейська Рада запропонувала розглянути питання необхідності та впро­вадження норм загального характеру або у конкретних сферах, щоб дати можливість певній кількості країн ЄС зміцнити співробітництво, відкрите для усіх і сумісне з цілями ЄС, зберігаючи усі acquis communautaire (норми внутрішнього ринку), уникаючи дискримінації і спотворення конкуренції, а також діючи в спільних інституційних рамках (так звана концепція "змінної геометрії").

3. Розширення можливостей ЄС щодо міжнародної діяль­ності: зосередження основної уваги на подальшій розбудові спільної політики у галузях оборони, безпеки і закордонних справ (СПОБЗ) ЄС-третій блок, що включає спільну оборонну політику: зростання європейського самоствердження у питан­нях безпеки і оборони; ясність у взаємовідносинах між Західноєвропейським Союзом та Європейським Союзом.

На Міжурядовій конференції 1996—1997 pp. питання розширення ЄС зайняло особливе місце. Оскільки інституцій-ні рамки, визначені Римським договором 1957 р.¹ для шести членів ЄЕС, є недостатніми для функціонування більш як 20 членів ЄС, зміни неминучі, наприклад, у процедурах прийнят­тя рішень, зокрема у процедурах голосування в Раді (роз­ширення випадків голосування кваліфікаційною більшістю); у складі Комісії, оскільки принцип наявності одного комісара від держави здається занадто бюрократичним і обтяжливим; і нарешті, щоб не звести нанівець acquis communautaire (норми внутрішнього ринку) у ЄС.