<<
>>

Право на інтелектуальну власність і вільний рух товарів

На ранніх стадіях розробки прецедентного права щодо вільного руху товарів Європейський суд визнав, що неузгод­женість питань відносно прав на інтелектуальну власність може створити бар'єри для торгівлі між країнами Співтова­риства5.

Однак більшість рішень щодо відповідності права

1 Itc Gema OJ 1971 L 1.44/15.

Смраїш Т-70/89, ІШС v. Commission; дин. спільні сирани Т-69, 70, 76 — 7В та 91/89, Radio Telcfis Hireann v. Commission |19911 HCIt 11 — -i«.

Скрапа 24/67.

272

власності положенням про вільний рух товарів зосереджено на ст.36, яка дозволяє захист права на інтелектуальну власність і, як виняток, заборону кількісних обмежень та заходів, що мають однакову дію. Рідко Європейський суд пояснював, чому права на інтелектуальну власність можуть зачіпати вільний рух товарів. Однак суд виклав свою позицію у справі GEMA1: права на інтелектуальну власність можуть діяти подібно захо­дам, що мають дію, еквівалентну щодо кількісних обмежень.

Жодні положення національного законодавства не мо­жуть дозволяти підприємству, яке є відповідальним за вико­ристання авторських прав і володіє монополією на території країни-члена завдяки цій основі, вимагати оподаткування продуктів, імпортованих з іншої країни-члена, які надійшли в обіг за допомогою або згодою власника авторського права. Така практика давала б можливість приватним підприємствам накладати збори на імпорт звукозаписів, які вже перебувають у вільному обігу в Співтоваристві внаслідок перетинання кордонів. Отже вона може призвести до посилення ізоляції національних ринків, яку Договір прагне ліквідувати.

Таким чином господар інтелектуальної власності має право виробляти і реалізовувати товари відповідно до свого права, проте не може застосовувати право, аби перешкоджати обігу цих товарів у межах Співтовариства. Вважається, що право буде вичерпаним з моменту, коли товари, на які поши­рюється право на інтелектуальну власність, з'являється на ринку.

Відмінність між наявністю права на інтелектуальну влас­ність і його здійсненням була вперше застосована відповідно до ст.36 (ЄС)2. У справі Deutsche Grammophone фірма поста­чала свої записи безпосередньо роздрібним торговцям у Німеч­чині, а також двом оптовикам. Усі звукозаписи з товарним знаком Polydor зберігали ціну товару при перепродажу, а роздрібні торговці підписали угоди, погоджуючись із системою цін навіть для звукозаписів, що надходили від оптовика час­тіше, ніж від самої фірми. Фірма Метро купувала звукозаписи

Спільні сирани 55 та 57/80, Miisik-Vcrtricb МсшЬгап GmbH v. ОІЇМЛ |19811 licit 147.

Снраііа 78/70, Deutsche Graminophon Gnihl I v. Mctro-SIS-Grossmarktc GmbH |19711 liCIt 487.

27.4

Polydor у Дойче Грамофон, але не дотримувалась усталеної системи цін. Дойче Грамофон розірвала бізнесові стосунки з фірмою Метро, яка тоді отримувала звукозаписи від оптовиків. Ці звукозаписи постачалися французькій філії Дойче Грамо­фон і поверталися до німецького оптовика через Страсбург, що долало вимір Співтовариства. Тоді Дойче Грамофон нама­галася примусити Метро не торгувати звукозаписами, поси­лаючись на буцімто порушення авторського права1. Дойче Грамофон доводила, що винятки щодо прав на інтелектуальну власність у ст.36 дозволяють використовувати авторське право у своїх звукозаписах, щоб упорядковувати рух цих звуко­записів.

Різницю у наявності і здійсненні авторських прав Євро­пейський суд розглядав згідно ст.36. Суд довів, що винятки у цій статті стосувались "особливого специфічного об'єкту пра­ва" або такого, що відрізняє твори авторського права від інших товарів. Такий підхід стосується лише справ щодо інтелекту­альної власності за ст.36 (пояснення: використання в окремих випадках інтелектуальної власності порушує принципи віль­ного руху товарів). Хоча зберігаються винятки щодо захисту прав інтелектуальної власності. "Особливий специфічний предмет права" має визначатися відповідно до національних прав на інтелектуальну власність за відсутності узгодженого підходу у Співтоваристві2.

Поняття "особливий специфічний предмет" має перешкоджати будь-кому у виготовленні недо-зволених копій, але допускає торгівлю копіями, вже існу­ючими на ринку3. Наприклад, у патентному праві термін "специфічний предмет" означає виключне право на вико­ристання винаходу з метою виготовлення промислової про-

дукції і запровадження в обіг як безпосередньо, так і через ліцензії, а також право боротися з порушеннями1.

Проте основний принцип не стосується потенційних проблем, які виникають при використанні прав на інтелекту­альну власність. Думка, що товари, пов'язані з правом на інтелектуальну власність, мають реалізовуватися за згодою власника, породжує проблеми з правами, які можуть виник­нути у зв'язку з отриманням обов'язкового дозволу2. Власник права не погодився на реалізацію товарів, проте відповідно до ліцензії йому сплачувалися відрахування. Це не можна порів­нювати з порушенням, коли власник права не отримує еконо­мічного прибутку від реалізації копій таких товарів. У цьому випадку законодавство ЄС не було послідовним, відтворюючи можливі труднощі, пов'язані з цими проблемами. У справі GEM А3 Комісія визначила, що право було вичерпане попри той факт, що звукозаписи робились відповідно до обов'язкової ліцензії без дозволу власника авторського права. Однак у справі Pharmon4 Європейський суд визнав, що обов'язкова ліцензія не виключає існування права на інтелектуальну влас­ність відповідно до ст.36, принаймні у наданні можливості власнику патенту з однієї країни ЄС не допускати імпорту продукції, виробленої за обов'язковою ліцензією в іншій краї-ні-члені. На думку Європейського суду, неможливо розглядати власника патенту як такого, що добровільно постачає на ринок вироби особисто або через обраного ліцензіата. Із двох справ Фармон, мабуть, краще репрезентує той факт, що питання обов'язкової ліцензії не було детально розглянуте у рішенні Комісії у справі Джема тоді, як воно становило основу мотиву­вання рішення у справі Фармон.

Згідно останніх справ щодо обов'язкового ліцензування Європейський суд вирішив, що норми стосовно обов'язкових ліцензій пов'язані скоріше з

1 До цієї спрапи відповідно до багатьох законів з авторського права копіювання робіт, захищених авторським правом, без згоди власника роз­ цінювалось як другорядне порушення. Більшість національних кодексів з авторського права були змінені відповідно до права ЄС.

2 Справа 144/81, Keurkoop [1983] ECR 2853.

3 Там само. Див. також справу 53/87, CICRA v. Renault [1988] ECR 6039, в якій Суд ЄС погодився, що Рено може використовувати свої дизайнерські права на частини кузова автомобіля, щоб не допустити їхнього виробництва з боку CICRA в Італії, а також продажу в інших країнах-членах без згоди Рено.

274

1 Справа 434/85, Allen & Hanbury's Ltd v. Generics (UK) Ltd [1988] ECR 1245.

Обов'язкове ліцензування дозволяє комусь іншому, крім власника патенту, використовувати патент, якщо можна встановити, що власник не використовує винахід належним чином. Такий режим має запобігти мож­ливому приховуванню винаходу, що приносить загальну користь. У деяких країнах інші типи прав інтелектуальної власності також можуть підлягати обов'язковому ліцензуванню.

Спільні справи 55 та 57/80.

4 Справа 19/84, Pharmon BV v. Hocchst AG [1985] ECR 2285.

275

існуванням, ніж з реалізацією права, проте країна-член не може застосовувати ці норми у такий спосіб, щоб створювати дис­кримінаційні умови, які не відповідають нормам щодо вільного руху товарів1.

Наступним питанням є міра, якою права, пов'язані з інтелектуальною власністю, вичерпуються після реалізації то­варів, що є предметом цього права. Наприклад, авторське право на фільми може використовуватися у показах, при продажі і прокаті. Вважається, що власник авторського права може надавати ліцензію тільки для однієї мети. У справі Warner Brothers2 позивачі займалися продажем у Великій Британії відеокасет з фільмами, на які вони мали авторське право.

Фірма Крістіансен придбала відеокасету Уорнер Бра-зерс у Великій Британії і віддала в прокат своєму підприємству в Данії. Європейський суд погодився з Уорнер Бразерс, що продаж відеокасети фільму не означає позбавлення прав на прокат цього фільму. Право на це було збережено за Уорнер Бразерс. Кожний окремий аспект "особливого специфічного предмета" права на інтелектуальну власність має бути вичер­паний окремо.

Специфічні проблеми виникають у справах товарів з товарними знаками. Мета маркування товарів — захистити гудвіл бізнесу, забезпечивши, щоб слово або знак позначали лише одне джерело товарів. Проте для компаній було б дуже легко розділити єдиний ринок, використовуючи різні товарні знаки у кожній країні. Це може статися навіть за відсутності наміру обминути право: різноманітність мов, якими користу­ються у країнах ЄС, може вимагати застосування різних назв товарів залежно від країни, де вони продаватимуться. В інших країнах-членах дистриб'ютор може додавати різні товарні зна­ки. Європейський суд дозволив перепакування товарів з то­варними знаками за обставин, коли оригінальний товарний знак залишається, а на упаковці зазначаються імена як вироб­ника, так і дистриб'ютора'.

1 Сирана С-2:{5/89, Commission v. Italy |1992| l-CR I - 777; справа С-.Ч0/90, Commission v. United Kingdom 11992| liCR I - 829; екрана С-191/90, Generics (UK) Ltd |1992| l-CR I - Я.'Ш.

2 Cnpaiia 1.r>8/86, Warner Brothers v. Christiansen |1988| liCR 2605. :! Cnpaiia 1/81, Pfizer Inc |19811 liCR 291.4.

Інша проблема виникає, ісоли підприємства з різних країн використовують однаковий товарний знак. Якщо товарні зна­ки мають різне походження, тобто два підприємства викори­стовують товарні знаки у своїх країнах-членах, і немає жодної підстави думати, що одне з них намагається отримати перевагу над маркою і репутацією іншого. Тоді кожне підприємство може покладатися на національне законодавство, щоб не до­пустити використання іншої товарної марки у кожній з цих країн-членів1.

Європейський суд розглядає це як спосіб за­хисту товарного знаку, оскільки природі цього права відпо­відає ситуація, коли товарний знак позначає товари з одного джерела. Це якраз та ситуація, коли необхідно звертатися до винятку зі ст.36. Однак справа ускладнюється, якщо обидва товарні знаки мають спільне походження, хоча і використову­ються незалежно. Європейський суд зробив дві спроби в одній справі з метою виходу з цієї ситуації.

Розглядалися справи з торговою маркою HAG для де-кофеїнованої кави. 1907 р. товарний знак був зареєстрований фірмою ХАГ АГ у Німеччині, а 1998 р. — у Бельгії і Люксем­бурзі. 1927 р. фірма ХАГ АГ створила філію у Бельгії, а 1935 р. передала права на товарний знак у Бельгії та Люксембурзі своєму філіалу. 1944 р. філія була конфіскована як власність ворога і продана бельгійській компанії. 1971 р. бельгійські та люксембурзькі торгові марки були передані фірмі Ван Зуйлен Фрер. 1972 р. ХАГ АГ почала експортувати каву до Люксем­бурга, і Ван Зуйлен подала позов на ХАГ АГ, з приводу чого мало місце звернення до Європейського суду2. Суд висловився на користь ХАГ АГ, стверджуючи, що заборона вільного руху товарів, торгова марка яких має спільне джерело, була б несумісною з цілями Спільного ринку. Це означало, що жодна з компаній не може перешкоджати іншій реалізовувати товар на її території, що потенційно могло б підривати їхні права на товарний знак, якщо дві компанії використовують однакову торгову марку. Різниця у підходах до товарних знаків із спільного джерела і незалежного походження залишалась до 1990 р.

1 Справа 119/75, Terrapin v. Tcrranova 11976J liCR 1039.

2 Справа 192/73, Van Zuylcn I'rcrcs v. HAG AG 1197/11 l-CR 731.

276

277

Європейський суд розглядав справу щодо спільного по­ходження товарних знаків, де одна з компаній існувала поза межами ЄС, і вирішив, що власник товарного знаку, оскільки він є його власником у межах ЄС, може заперечувати вжи­вання товарного знаку власником, який знаходиться поза межами ЄС1. Таким чином так звана доктрина спільного походження, що обмежувалась товарними знаками спільного походження, коли власники окремих знаків перебували у спільних рамках за піддання значній критиці2. Але суд не переглядав своєї позиції до появи серед його справ позову торгової марки ХАГ. 1979 р. Ван Зуйлен була придбана швейцарською компанією, яка для реалізації кави у Бельгії створила акціонерне товариство СНЛ — Сюкаль НВ. Сюкаль почала реалізацію кави у Німеччині, і ХАГ подала позов на неї. Справа знову була направлена до Європейського суду, який чітко висловився проти свого попереднього рішення (єдиний приклад, коли це було зроблено)3. У цьому випадку суд розглянув природу прав на товарні знаки ретельніше, ніж при проведенні першого процесу ХАГ. Метою запровадження товарних знаків є недопущення нечесної конкуренції, коли підприємство не може отримати переваг від гудвілу іншого підприємства. Існування прав на товарні знаки означає право на використання знаку для реалізації спершу товарів, які мають товарні знаки. Так чи інакше, мають торгові марки спільне походження або ні, вирішальним фактом є відсутність будь-якого елементу дозволу з боку власника прав на товарний знак, який охороняється національним законодавством, на реалізацію в іншій країні-члені під товарним знаком, що є однаковим або може спричинити плутанину, схожого продук­ту, виготовленого і реалізованого підприємством, яке не має юридичної або економічної залежності від власника. Внаслідок цього власник повинен мати можливість не допускати вико­ристання марки, що може спричинити плутанину серед спо­живачів і завдати збитків потенційно самій торговій марці.

1 Справа 51/75, Emi Records Ltd v. CBS UK Ltd [1976] ECR 811.

2 У другій справі HAG Jacobs AG розкритикував доктрину спільного походження як таку, що грунтується на помилковій логіці: справа С-10/89, CACNL - Sucal v. HAG GI-AG [1990] ECR 3711.

3 Справа C-10/89, SA CNL-Sucal NV v. HAG GV AG [1990] ECR 3711. 278

Оскільки Європейський суд був зацікавлений гаранту­вати права на інтелектуальну власність і оскільки існує мож­ливість ненавмисного поділу Єдиного ринку внаслідок сумлін­ного використання однорідних торгових марок у різних краї-нах-членах, Комісія розпочала сама турбуватися про гармоні­зацію прав на різну інтелектуальну власність. Така гармоні­зація допускає ситуації як з торговою маркою ХАГ відповідно до існуючих прав, проте може відвернути майбутні напрями при конкурентно незалежному використанні товарних знаків.

Інтелектуальна власність: законодавчі рамки

Практика Суду ЄС повинна також бути розглянута в правовому полі, яке створено міжнародними конвенціями з інтелектуальної власності.

Усі країни Європейського Союзу є сторонами Паризької конвенції з права промислової власності (1883 p.). Це означає, що кожна з них надає національний режим громадянам з інших країн ЄС стосовно патентів і торгових марок. Паризька кон­венція також залишає заявникам пріоритетне право впродовж одного року застосовувати патентні права в інших країнах і шість місяців стосовно прав на торгові марки. Пріоритетні права набувають чинності з моменту подання заявки у власній країні. Таким чином Паризька конвенція сприяла досягненню обмеженої гармонізації права ЄС щодо патентів і торгових марок.

Згідно Європейської патентної конвенції (ЄПК) 1973 р. в Мюнхені було створене Європейське патентне відомство (ЄПВ), за допомогою якого заявник може одночасно звер­татися з питань використання національних патентних прав у будь-якій із договірних країн. Заявник має відповідати вимо­гам ЄПК про патентоспроможність. Заперечення щодо рішень про патентоспроможність з боку ЄПВ можуть надсилатися упродовж дев'яти місяців після видачі патенту. Після цього заперечення мають розглядатися у національних судах згідно національного патентного законодавства. В цілому ЄПВ є єдиною структурою, яка надає можливість отримати низку національних патентів Європи, що виключає можливості пода­чі на отримання заявок національного окремого патенту в будь-якій країні.

279

Отже йдеться не про патент Співтовариства, а скоріше про низку окремих, але згармонізованих національних патен­тів. Національне законодавство визначає процедури щодо примусового виконання і порушення патентних прав. Така гармонізація національних систем є, безумовно, кроком упе­ред, проте шлях до єдиної системи Співтовариства був надзви­чайно довгим. Конвенція про патент Співтовариства (КПС) була підписана у Люксембурзі 1975 p., однак набуттю чинності перешкоджала недостатня кількість документів про ратифі­кацію. Запропонована система забезпечує захист відповідних прав у межах Співтовариства. Винахідник має отримати мо­нопольні прибутки від права на перше використання винаходу на ринку ЄС, але не може ділити його за національними кордонами. Спори вирішуватимуться через юридичну струк­туру, передбачену у Конвенції, що включає національні суди і новий апеляційний патентний суд ЄС.

Конвенція про європейський патент визнає заявки на патент Спільного ринку дійсними в будь-якій з країн, що підписали її . Водночас вона не дозволяє патентування винахо­дів з біотехнологій. Патент Спільного ринку може надаватися, анулюватися і передаватися у межах всього Співтовариства. Ліцензії можуть видаватися для частини країн ЄС. Це є альтернатива (а не зміна) національних патентних прав. КПС є протилежністю нормативним актам ЄПК. Проте країни, які підписали КПС, повинні гармонізувати національне патентне законодавство з метою його пристосування до норм Конвенції, що охоплюють процедуру порушення справи, судових проце­сів, позбавлення прав та ін.

Директива 87/54 (ЄС) регулює захист напівпровідників. Вона була прийнята у відповідь на вимоги США щодо взаєм­ності ще до того, як громадяни країн ЄС зможуть отримати відповідний захист у США. Оригінальні ("незвичайні") напів­провідникові схеми охороняються впродовж десяти років. Такий захист включає право на заборону відтворення напів­провідників та їхнє комерційне використання. Проте пріори­тетність не зберігається, коли має місце копіювання виробу або напівпровідник постачається на ринок за взаємною згодою.

Директива 89/104 (ЄС) намагається гармонізувати деякі аспекти законодавства ЄС щодо товарних знаків, а не проце­дури їхньої реєстрації. Вона застосовується щодо індивідуаль-

280

них, послугових, колективних, товарних знаків або гарантій­них чи ліцензійних знаків, які є предметом реєстрації або заявки на реєстрацію у країнах ЄС. Директива не охоплює норми права захисту товарних знаків, які набувають чинності через використання, що можливо в Італії, Ірландії і Великій Британії. Товарний знак може складатися з будь-якого сим­волу, що має граничне відображення, тобто слова, прізвища та імені, малюнку, букви, цифри, опису товарів або їхньої упа­ковки за умови, що такі знаки здатні вказувати на відмінність товарів і послуг однієї фірми від іншої.

Ст.З встановлює різницю між безумовним обгрунтуван­ням для відмови або юридичної недійсності товарних знаків (наприклад, відсутність на товарних знаках чітких ознак, несумісність з громадським порядком або принципами су­спільної моралі) і відносним обгрунтуванням (наприклад, символ великої духовної цінності, особливо релігійні сим­воли). Дозвіл надається зареєстрованим товарним знакам, які набувають особливого характеру при використанні. Країнам ЄС дозволяється також відмовляти у реєстрації на підставі рішень, які діяли до прийняття директиви. Ст.4 передбачає, що не дозволяється реєстрація знаку, який є ідентичним або надто схожим на зареєстрований у одній з країн або як товарний знак ЄС, чи на добре відомий, але не зареєстрований товарний знак.

У ст.5 Директиви розглядається загальний перелік кри­теріїв порушень цього права. Вони включають подання ви­користання зареєстрованих товарних знаків на різних видах товарів, якщо це зашкоджує чіткій ознаці самого знаку. Ст.7 передбачає дію принципу припинення права. В цілому допус­кається ліцензування товарних знаків для обмеженого вико­ристання або використання на обмежених територіях. Ст.9 вказує, що якщо власник попереднього товарного знаку пого­дився на використання впродовж наступних п'яти років остан­нього знаку, зареєстрованого відповідним чином у цій країні ЄС і знав про таке його застосування, він не має більше права робити заяви, що товарний знак недійсний, або перешкоджати використанню останнього. Це положення нагадує власність, що заснована на ствердженні правового титулу всупереч до­маганням іншої особи. Крім того права на товарний знак можуть бути анульованими, якщо власник не знайшов для

281

нього відповідного застосування впродовж п'яти років за відсутності законних причин для невикористання. Застосуван­ня товарного знаку на експортних товарах має відповідати вимогам їхнього прямого використання.

Уже нині товарний знак ЄС існує. Регламент 40/94] щодо товарного знаку ЄС є певним досягненням поза гармонізацією національного законодавства щодо товарних знаків у створенні права ЄС стосовно захисту товарних знаків, яке реалізується через реєстрацію. Регламент приймався з метою забезпечення юридичної структури, що заохочуватиме компанії діяти не на національному, а на рівні Співтовариства. Хоча згідно Регла­мента встановлюється єдиний товарний знак, дійсний на території всього Співтовариства, він не підміняє національного законодавства щодо товарних знаків. Товарний знак Є С має співіснувати разом з національними товарними знаками. Це дозволяє фірмам вибирати те, що краще відповідає їхній стратегії: або єдине право ЄС, або цілу низку національних законів.

. Регламент відбиває положення прецедентного права що­до припинення прав з моменту, коли власник товарного знаку ЄС погодився на продаж товарів з його знаком у межах ЄС, він не має права заборонити використання товарного знаку цих товарів третьою стороною, за винятком тих випадків, коли "існують законні підстави для власника перешкоджати комер­ційному використанню товарів, особливо коли їхній стан змінився або погіршився після виходу на ринок"2. Для реалі­зації цих норм створюється Управління з гармонізації внут­рішнього ринку (товарні знаки і зразки). Заперечення стосовно його рішень можна направляти до суду першої інстанції. Управління знаходиться в Аліканте, Іспанія. Більшість з три­надцяти розділів постанови і ст.143 стосуються процедурних питань. Напевно, Управління матиме значне навантаження, пов'язане з запереченнями щодо використання товарних знаків при поданні заявки на їхню реєстрацію. Зокрема, потенційні суперечки щодо товарних знаків, які передаються до офісу на реєстрацію, і нібито подібних до них, свідчать про існування плідного грунту для конфліктів відносно реєстрації. У ст.8

Регламента містяться "Порівняльні обгрунтування для від­мови"1. Вона передбачає, що "на заперечення з боку власника попереднього товарного знаку використані товарні знаки не можуть бути зареєстровані", коли товарні знаки, товари і послуги ідентичні або, що безперечно створює більше проблем на практиці, коли існує достатня схожість, спроможна дез­орієнтувати населення. Що стосується заперечення, "попе­редні товарні знаки" включають товарні знаки ЄС, національні і такі, що зареєстровані відповідно до міжнародних угод, що діють у будь-якій країні ЄС.

У листопаді 1992 р. Рада прийняла Директиву 92/100 щодо права на позичання і оренду для використання ав­торських творів мінімум на 50 років. Директива вимагає від членів ЄС забезпечити права авторів і виробників і дозволити або заборонити оренду чи позичання оригіналів або копій авторських творів (таких як звукозаписи, відеофільми і ху­дожні фільми). Поняття "позичання" і "оренда" визначаються в широкому плані як "будь-яка економічна і комерційна вигода". Бібліотеки, які позичають населенню таку продукцію за плату, що не перевищує експлуатаційні витрати, як вва­жається, не мають "вигоди" і, отже, не підпадають під дію Директиви 92/100. Члени ЄС можуть не брати до уваги відмову у позичанні для культурної діяльності за умови, що власник прав має винагороду, проте не можуть не сприймати заперечення щодо оренди. Навіть коли існує можливість пе­редачі орендних прав продюсерам фільмів і звукозаписів, справжній власник зберігає усі права на винагороду, відмова у якій неможлива.

Виконавці і працівники радіокомпаній отримують екс­клюзивні права дозволяти або відмовляти у записі їхніх творів та їхньому відтворенні і розповсюдженні. При використанні радіостанціями звукозаписів починає діяти схема обов'язкових виплат, які розподіляються між виробниками звукозаписів і виконавцями. Дозволяється робити винятки щодо таких екс­клюзивних прав, як приватне, репертуарне, навчальне, наукове і нетривале використання.

282

1 OJ 1994 L 11/1.

2 Регламет 40/94 (ЄС), ст.13.

Регламент 40/94 (ЄС), ст.7 охоплює абсолютні обгрунтування для відмови у реєстрації.

283

1993 p. Рада прийняла Директиву 93/83 з метою гармо­нізації авторських і пов'язаних з ними прав для супутникового і кабельного зв'язку. Основна її мета — забезпечити виплати власникам таких прав. Щодо супутників, то, починаючи з 1995 p., права на трансляцію мають надаватися у країні, яка її веде, а не для якої вона призначена. До кінця 1999 р. необхідно узгодити з цією нормою попередні контракти. Для кабельного телебачення права на трансляцію мають обговорюватися спіль­ними органами, де представлені різні категорії власників. Необгрунтовані відмови з боку телекомпаній транслювати програми за допомогою кабельного зв'язку мають бути пере­дані до арбітражів до 2003 р.

Рада також прийняла Директиву 93/98 з метою узгод­ження термінів дії авторських і пов'язаних з ними прав (наприклад, щодо фотографій і посмертних прав на них). Починаючи з 1 липня 1995 р. усі твори, які підпадають під захист авторських прав на території Співтовариства, після смерті їхніх авторів будуть захищені впродовж 70 років; на суміжні права такий термін становить 50 років. Щодо аудіо­візуальних і кінематографічних творів, то існували суперечки стосовно поняття "автор". Захист авторських прав на ці твори має тривати 70 років після смерті останнього з авторів, а саме: головного режисера, автора сценарію, автора діалогів і ком­позитора.

Завдання Комісії виглядає особливо складним, оскільки у цій сфері існують розбіжності щодо перспектив розвитку національного права стосовно природи і цілей права інтелек­туальної власності, у ній задіяні також значні комерційні інтереси.

<< | >>
Источник: Татам Алан. Право Європейського Союзу; Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Переклад з англійської. — К.: "Абрис",1998. - 424 с. 1998

Еще по теме Право на інтелектуальну власність і вільний рух товарів:

  1. Право на інтелектуальну власність і вільний рух товарів
  2. ЄВРОПЕЙСЬКІ УГОДИ З КРАЇНАМИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
  3. РОЗДІЛ 3 УГОДИ ПРО ПАРТНЕРСТВО І СПІВРОБІТНИЦТВО З НОВИМИ НЕЗАЛЕЖНИМИ ДЕРЖАВАМИ
  4. Зміст
  5. 1.1. Огляд літератури та вибір напрямків дослідження