Права людини

Як відомо, перші договори ЄС регулювали проблеми торгівлі й економіки. Турбота про права людини виникла дещо пізніше. Попередня концепція ЄС була обмеженішою, ніж сучасна, і, можливо, існував розподіл сфер інтересів між Співтовариством і Радою Європи, яка була відповідальною за розв'язання проблеми прав людини.

Див. вище.

85

очевидним, що правова система без положень про права людини може спричинити конституційні ускладнення для деяких країн ЄС.

У 60-ті роки аргументи на користь того, що право ЄС має відповідати основним правам людини згідно положень Основного закону (Grundgesetz), часто висувались сторонами німецького походження на процесах у Німеччині та у Євро­пейському суді. Спочатку Європейський суд не реагував адек­ватно¹, однак незабаром стало очевидним, що така позиція є переконливою, і Європейський суд був зобов'язаний вжити відповідних заходів. Рішенням суду було проголошено концеп­цію ЄС щодо прав людини та ухвалено доктрину, відповідно до якої Європейський суд має скасовувати будь-яке положен­ня права ЄС, що суперечить правам людини.

Нову доктрину суд проголосив у справі Stauder², що стосувалася програми забезпечення дешевим маслом отриму­вачів соціальної допомоги. Позивач із Німеччини отримував допомогу як жертва війни, проте він вважав порушенням прав людини вимогу пред'являти купон, де зазначалися його пріз­вище й адреса.

Таким чином, він вимагав, щоб рішення Співтовариства, на підставі якого висувалося це зобов'язання, вважалося не­дійсним. Спочатку цей позов розглядався у німецьких судах, потім був відісланий до Європейського суду.

Європейський суд визнав, що при відповідному тлума­ченні постанова ЄС не вимагає наводити прізвище отримувача на купоні. Далі він визначив, що "запропоноване тлумачення вказаного положення не містить нічого, що здатне порушити основні права людини, які охороняються судом і містяться у загальних принципах права ЄС".

Наступною була справа Internationale Handelsgesell-schaft³, яка стосувалася спільної сільськогосподарської полі­тики. Щоб контролювати ринок певної сільськогосподарської

¹ Див. справу 1/58, Stork [1959] ECR 17 at 26, а також справи 36 - 38, 40/59, Geitling [1960] ECR 423 at 438.

² Справа 26/69, Stauder [1969] ECR 419.

³ Справа 11/70, Internationale Handelsgesellschaft [1970] 1125 at 1134. Див. також справу 25/70, Koster [1970] ECR 1161, § 22 Рішення.

86

продукції, було запроваджено систему, згідно якої право екс­портувати товар надається лише після отримання експертної ліцензії. По тому необхідно було зробити грошовий внесок, який міг бути перерахований у казну в разі нездійснення експортної операції у визначений ліцензією термін. Позивачі у цій справі заявляли, що система є незаконною, оскільки суперечить основним правам людини. Посилання було зроб­лене на принцип пропорційності, що є елементом конститу­ційного права Німеччини, згідно якого державна влада може накладати на громадянина тільки зобов'язання, необхідні для досягнення суспільної мети. Адміністративний суд Німеччини, де розпочалося слухання справи, доводив, що цей захід ЄС не є чинним через порушення німецької конституції.

Європейський суд спочатку стверджував, що норми або поняття національного права не можна застосовувати, оціню­ючи законність заходів ЄС, і що для цього припустимими є лише критерії Співтовариства. Тому навіть порушення консти­туційних норм будь-якої країни Є С щодо фундаментальних прав людини не може ставити під сумнів законність постанови ЄС. Після цього, однак, суд дещо пом'якшив позицію, вка­завши¹: "Необхідно перевірити, чи справді нехтується будь-яка аналогічна гарантія, закріплена у праві ЄС. Фактично повага до фундаментальних прав є складовою частиною загальних принципів права, які захищає Європейський суд. Охорона цих прав згідно спільних конституційних традицій країн-членів має забезпечуватися в рамках структури і цілей ЄС.

Потім суд детально перевірив систему депозитів і визнав, що через неї не було порушене жодне фундаментальне право.

Необхідно зазначити, що цитоване вище зауваження розвиває постанову у справі Стаудер у важливому аспекті: в ній стверджується, що джерелом юридичної сили концепції прав людини, запровадженої Європейським судом, є виключно право ЄС, проте вона "надихається" національними конститу­ційними традиціями.

¹ Справа 11/70, ECR 1125 at 1134.

87

Наступним кроком стала справа Nold¹, яка стосувалася рішення Комісії, відповідно до договору ЄОВС, про немож­ливість купівлі оптовиками рурського вугілля безпосередньо у торговому агентстві за умови, якщо вони не погоджуються придбати певну мінімальну його кількість. Нолд, оптовик з Руру, не міг виконати цієї вимоги, і тому був змушений діяти через посередника. Він заявляв, що рішення порушувало його основні права, оскільки позбавляло його права набувати влас­ність і вільно здійснювати економічну діяльність. Отже він розпочав судову справу в Європейському суді за ст.ЗЗ (ЄОВС) з метою скасування рішення.

Суд погодився визнати ці права як принципи права ЄС, проте вирішив, що їх не можна вважати абсолютними і безумовними: вони підлягають обмеженням, що "виправдані загальними цілями ЄС", а тому "суто комерційні інтереси перебувають поза межами їхньої дії", а отже, у цьому випадку жодних порушень немає. На засіданні Європейський суд зробив таку заяву²: "Основні права є складовою частиною загальних принципів права ЄС, дотримання яких він забезпе­чує. Гарантуючи ці права, суд зобов'язаний керуватися спіль­ними для країн ЄС конституційними традиціями і тому не може заохочувати заходи, несумісні з фундаментальними пра­вами, що визнаються і захищаються конституціями цих держав.

Відповідно, міжнародні договори щодо захисту прав лю­дини, над якими країни-члени спільно працювали і які вони підписали, можуть слугувати орієнтирами, яких необхідно дотримуватися в рамках права ЄС".

Така заява виходить за рамки формулювань у справі 11/70 у двох аспектах: по-перше, стає очевидним, що будь-який захід Співтовариства, що суперечить основним правам, гарантованим конституціями країн ЄС, має бути скасований; по-друге, з'являється нове джерело запозичення для цих прав — міжнародні угоди.

На сьогодні найдетальніше проблема прав людини обго­ворювалася Європейським судом при розгляді справи Наиег¹, яка стосувалася регламентів ЄС щодо тимчасової заборони

¹ Справа 4/73, Nold [1974] ECR 491.

² Справа 4/73, ECR 491 at 507.

³ Справа 44/79, Паиег [1979] ECR 3727.

88

закладати нові виноградні плантації. Маючи земельну влас­ність у Німеччині, Хауер хотіла посадити виноградник, що тимчасово заборонялося відповідною постановою. Вона почала процес у німецькому суді, і звернення було направлене до Європейського суду, який погодився, що право власності та свобода підприємницької або професійної діяльності є прин­ципами права Є С Проте суд також зазначив, що ці права не є абсолютними, а в даному випадку мотивацією постанови ЄС був загальний інтерес, тому її слід розглядати як виняток.

Це рішення є надзвичайно цікавим, оскільки Європей­ський суд не лише посилався на окремі положення консти­туцій країн-членів (Німеччини, Італії й Ірландії), щоб довести можливість обмежувати право власності, але також детально аналізував відповідні положення Європейської конвенції з прав людини.

Цей випадок демонструє певну відмінність підходів суду до основних прав людини і загальних принципів права. При­чина полягала в тому, що прийняття чітко визначеної докт­рини стосовно основних прав спонукалось бажанням переко­нати німецький суд погодитися з верховенством права ЄС навіть у випадку можливої колізії з положеннями конституції щодо основних прав.

Див.: Warner AG, справа 7/76, IRCA.[1976] ECR 1213 at 1237. Він використовував такі аргументи: право ЄС завдячує своїм існуванням частковій передачі країнами-членами свого суверенітету до Співтовариства. Проте оскільки вважається, що країна ЄС не може передавати законодавчих повно­важень всупереч правам, забезпеченим її конституцією, необхідно визнати, що Співтовариство не має повноважень порушувати права, закріплені конститу­цією будь-якої країни.

89

Політика ЄС у галузі основних прав

На фоні більш-менш відкрито федералістських тенден­цій, які характеризують сьогодні співпрацю в рамках ЄС, цікаво зазначити, що вже 1953 р. з'явився проект договору, який передбачав широку політичну та економічну інтеграцію¹. Правам людини відводилася визначна роль, а тому пропону­валося використати Розділ 1 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та її Перший протокол як частину основного права ЄС. З політичних мотивів цей акт зазнав поразки, а в базові договори ЄС не було внесено жодної чітко сформульо­ваної згадки про права людини.

Незважаючи на це, права стали предметом певних юри­дичних і політичних ініціатив; деякі з них заслуговують на згадку як історична передумова Договору про Європейський Союз.

Варто згадати дві події. Перша стосується Спільної де­кларації Європарламенту, Ради та Комісії, в якій підкреслю­валося, що вони надають "першочергового значення ...

Цілком очевидно, що тут ішлося скоріше про моральні та політичні, аніж юридичні наслідки. Однак, враховуючи зобов'язання Європейського суду, оцінювати акти Є С згідно цілей Співтовариства, справедливим буде надати Декларації квазіюридичного статусу в зв'язку з її практичним значенням як важливого чинника для тлумачення³. Крім того Деклара­цією побічно схвалювалися дії суду щодо захисту основних прав і заохочувалися його дії у цьому напрямку. По-друге, у преамбулі Єдиного Європейського Акта (ЄЄА), який набув чин­ності 1 січня 1987 p., країни ЄС заявили про своє бажання "під­тримувати демократію на базі основних прав, визнаних у кон­ституціях і законах країн-членів, у Конвенції щодо захисту прав

Інформація та офіційні документи Конституційного комітету та Тимча­сової асамблеї. — Париж, 1953. — С.53 і далі.

² OJ 1977 С 103/1. •і Здається, на практиці Європейський суд дуже рідко відкрито посилався

на Спільну декларацію 1977 р. Приклад цього можна знайти у справі 44/79, ECR 3727 at 3745.

90

людини і основних свобод та Європейській соціальній хартії, зокрема, право на свободу, рівність і соціальну справедливість".

Правове значення преамбули ЄЄА стосовно захисту ос­новних прав є спірним, оскільки посилання на преамбулу не мають формальної юридичної сили. Однак, як у випадку зі Спільною декларацією 1977 p., преамбулу ЄЄА можна розгля­дати як факт часткового схвалення діяльності суду, і так само часткової підтримки основних прав у межах Є С Отже її можна тлумачити як функцію ЄЄА, до якої звертаються для роз­в'язання проблем щодо прав людини. Одним з практичних і дуже важливих результатів підписання ЄЄА є зростаюче бажання суду використовувати Європейську конвенцію з прав людини (ЄКПЛ) як безпосереднє джерело права.

Маастрихтський договір про Європейський Союз

Саме у контексті розглянутих вище ініціатив необхідно тлумачити ct.F(2) Договору про Європейський Союз. Зали­шаючи осторонь посилання на права людини у преамбулі ДЄС та посилання на ЄКПЛ у специфічному контексті щодо спів­робітництва у галузі юстиції і внутрішніх справ¹, зауважимо, що саме у ct.F(2) (ДЄС) спеціально згадуються основні права: "У Союзі мають поважатися основні права, оскільки вони гарантуються Європейською конвенцією щодо захисту прав людини і основних свобод, підписаною у Римі 4 листопада 1950 p., і які походять від спільних конституційних традицій країн ЄС як загальні принципи права ЄС".

Ще один факт є очевидним: ст. F (ДЄС) значно відріз­няється від попередніх ініціатив, особливо від Спільної декла­рації 1977 р. та ЄЄА за юридичною природою. Це випливає зі ст. Е (ДЄС), де стверджується, що інститути Співтовариства мають здійснювати свої повноваження відповідно до змінних або доповнених положень базових договорів, а також положень ДЄС. Іншими словами, положення ДЄС інтегруватимуться у право ЄС нарівні з конституціями Співтовариства².

Зауважимо, що, ймовірно, ще не настав час для запровад­ження реєстру основних прав, як це пропонували Парламент та Комісія. Положення щодо основних прав майже не зміни-

¹ Ст.К(2) (ДЄС).

о Договори про ЄЕС, ЄОВС та Євратом.

91

лося в остаточному варіанті порівняно з початковим проектом ДЄС, запропонованим під час голосування Нідерландів. Це означає, що основні права не були серед першорядних у порядку денному. Ніхто з країн-членів не бажав відволікати уваги від реальних проблем Співтовариства, таких як упровадження єди­ної валюти, і акцентувати її на сфері, що завдяки прецедентному праву і компетентності Європейського суду не є врегульованою. Необхідно також зазначити, що, крім ЄКПЛ, іншими міжнародними угодами, які стосуються проблем прав людини і на які посилався суд як на можливе джерело загальних принципів, є Європейська соціальна хартія (1971) та Кон­венція №111 Міжнародної організації праці (МОП) (1958) (справа Дефрен № З)¹. У справі Levy² суд зобов'язав країни-члени застосовувати національне законодавство, що супере­чить їхнім власним постановам щодо тлумачення Директиви 76/207 (ЄС), якщо це необхідно для виконання вимог між­народної конвенції (у цьому випадку Конвенції №89 (МОП), 1948), укладеної до вступу цієї країни до ЄС.