<<
>>

БАНКІВСЬКА СПРАВА

Банківське законодавство ЄС було запроваджене Пер­шою директивою з банківської справи1, прийнятою Радою міністрів 1977 р. Ця Директива мала на меті гармонізацію умов для здійснення права про створення "кредитних установ".

Та­кими установами є підприємства, "чия діяльність полягає у залученні депозитів та інших коштів від населення, що підля­гають поверненню, та надаванні кредитів за власний рахунок"2. З метою здійснення права на заснування відповідно до Першої

1 Директива 77/780 (ЄС).

2 Директива 77/730, ст.1 (ЄС).

директиви про банківську справу необхідно виконати дві основні умови. Принаймні дві особи з надійною репутацією і досвідом мають керувати кредитною установою, якій необхідно мати адекватний мінімум капіталу (основний капітал). Це — міні­мальні стандарти ЄС у банківській справі. Країни-члени мо­жуть — і часто це роблять — пред'являти жорсткіші вимоги.

Преамбула Першої директиви з банківської справи ви­значає, що "до філій кредитних інститутів, головні контори яких перебувають поза межами Співтовариства, у всіх країнах-членах мають застосовуватися однакові правові норми". Ди­ректива вимагає, щоб усі країни-члени ставилися до таких філій не більш сприятливо, ніж до відділень кредитних установ Співтовариства.

Друга директива з банківської справи доповнює Першу1. Вона надає можливість уповноваженим кредитним установам, що отримали разовий дозвіл від вітчизняних урядів, здійс­нювати банківську діяльність на території ЄС через філії або спільні установи. Дозвіл сторони, що приймає, не є обов'яз­ковим. До 1 січня 1993 р. положення Другої директиви для банків мали бути запроваджені у всіх країнах Співтовариства.

Згідно Першої та Другої директив з банківської діяль­ності узагальнені мінімальні вимоги до разової ліцензії щодо кредитної установи: 1) капітал — принаймні 5 млн екю або (за виняткових обставин) 1 млн екю; 2) керівництво з боку двох осіб з надійною репутацією і достатнім досвідом; 3) подання бізнес-плану, включаючи організаційну структуру; 4) основні акціонери (власники 10 і більше акцій або права голосу) або такі, що можуть здійснювати "значний вплив".

Країни-члени можуть встановлювати жорсткіші вимоги до своїх кредитних установ. Однак такі вимоги заборонено запроваджувати у кредитних установах, що отримали ліцензію в інших державах Співтовариства. Дехто каже, що це стимулюватиме до пошуку країн з найменшими вимогами щодо юрисдикції. Кредитна установа з разовою ліцензією матиме право здійснювати усі операції, зазначені у директивах в усіх державах Співтова­риства, навіть якщо норми рідної країни не дозволяють міс­цевим кредитним установам робити це.

1 Директива 89/646 (ЄС).

242

243

Одинична ліцензія для кредитної установи може вклю­чати традиційні банківські операції, такі як депозитні внески та надання кредитів. Вона може також дозволяти фінан­сування оренди, надання послуг щодо передачі і сплати гро­шей, гарантування позик і зобов'язань на грошовому ринку, ф'ючери і опціони, послуги щодо операцій з іноземною валю­тою і відсотковими ставками, участь у випуску цінних паперів і гарантування щодо їхнього розміщення, фінансування корпо­рацій, операції зі злиття та придбання, управління та консуль­тування портфельних інвестицій, послуги щодо кредитних референцій та зберігання.

Якщо кредитна установа прагне створити філію у будь-якій країні Співтовариства, вона має сповістити свої державні органи щодо цього наміру і надати таку інформацію: 1) назва країни Співтовариства, де вона має намір створити філію, 2) бізнес-план, 3) адреса такої філії, 4) прізвища менеджерів філії. Як правило, вітчизняні фінансові органи мають упро­довж трьох місяців передати цю інформацію (разом з повідом­ленням про кількість основного капіталу, коефіцієнт кредито­спроможності, деталі програми гарантування депозитів) до від­повідних органів країни розміщення. За два місяці країна, що приймає, повинна підготуватися дя проведення перевірки кре­дитної установи. Вона може встановити умови (у разі необ­хідності) до діяльності філії в інтересах "загальної користі".

При проведенні операцій поза межами країни кредитна установа має передовсім сповістити державні органи своєї країни.

Впродовж місяця вітчизняні фінансові установи мають сповістити країну, що приймає. Державні органи цієї країни уповноважені застосовувати відповідні заходи для запобігання або покарання за фінансові зловживання, вчинені на її тери­торії. Наприклад, країна, де відкривається філія, може обме­жувати рекламу фінансових послуг.

Директиви з банківської діяльності регулюють також про­цеси злиття і придбання. Кожний, хто має проінформувати країну розміщення філій, збирається набути "кваліфікований пакет акцій" (пряме або побічне володіння 10% і більше ка­піталу або голосів), чи збільшення кваліфікованого володіння права голосу або отриманого капіталу, досягає порогу 20, 33 або 50 відсотків. Органи влади цієї країни впродовж трьох місяців можуть виступати проти такого придбання, якщо у них виникають заперечення стосовно кваліфікації нового власни-

2АА

ка. "Кваліфікація" — це здатність забезпечити розумний, обме­жений менеджмент у кредитній установі. Подібні обмеження поширюються на володіння або зменшення пакету акцій. Усі кредитні установи мають розкрити всі деталі стосовно кваліфі­кованих пакетів акцій вітчизняним фінансовим органам. Санк­ції можуть включати припинення права участі у голосуванні.

Кредитні установи також мають два обмеження, що накладаються на пакети їхніх акцій в інших економічних одиницях. Якщо такі структури не є кредитними чи фінан­совими установами, здебільшого їхній пакет акцій обмежуєть­ся 10 відсотками від власних фондів. Загальна вартість усіх таких часток обмежується 50 відсотками основного капіталу. Контроль за кредитною установою, тобто обміновий і внут­рішній контроль, забезпечують вітчизняні інститути. Власні країни розташування філії поділяють відповідальність разом з вітчизняними інститутами щодо нагляду за ліквідністю філій у межах своєї території. Вони також відповідають повністю за монетарну політику.

У Другій директиві з банківської справи розглядаються норми країни розміщення філії на грунті загальної користі.

Преамбула визначає, що країна розміщення філії має "ви­магати узгодження" з відповідними положеннями національ­ного законодавства і правилами, які розглядають питання загальної користі за умови, що такі положення є сумісними з правом ЄС, призначені захищати загальне добро і не дублю­вати еквівалентні вітчизняні норми законодавства або правила. Такий дозвіл стосується лише "незареєстрованої" діяльності (яка не підпадає під дію окремої ліцензії) кредитних установ країн-члеиів і всієї діяльності інших інститутів.

Що стосується "зареєстрованої" діяльності, країпи-члсии мають ліквідувати усякі перепони для здійснення діяльності, яка не викликала жодних заперечень вітчизняних контрольних інституцій, якщо тільки вона не суперечить законодавчим положенням країни-члена, що приймає, щодо забезпечення загальної користі. Таким чином в очікуванні гармонізації норм "загальної користі" створюється значний простір для законо­давства країн розташування щодо загальної користі. Наприк­лад, хоча кредитним установам чітко надається право рекла­мувати свою діяльність з використанням усіх можливих засо­бів комунікації у країнах розташування філій, така реклама

2АГ>

підпадає під правила, запроваджені в інтересах загальної ко­ристі, які визначають її форму і зміст.

Кредитні установи поза межами ЄС, які зареєстровані і отримали разову ліцензію згідно положень Другої директиви з банківської діяльності, можуть вільно користуватися своїми пільгами. Філії банків, що перебувають поза межами ЄС, не отримують такого права. Однак фінансові інституції з країн поза межами ЄС мають пройти тест на "взаємність" перш, ніж вони зможуть повністю скористатися перевагами нового ре­жиму. У відповідь на критику з-поза меж Співтовариства було внесено поправки щодо первісних положень про взаємність до положень Другої директиви з банківської діяльності. Сполу­чені Штати висловлювали особливі побоювання, що такі положення можуть тлумачитися як "дзеркальне відображення взаємності".

Оскільки акт Глас-Стігал забороняє банкам США мати справи з цінними паперами, а банківське законодавство США забороняє створення філій за кордоном, дзеркальне відображення щодо взаємності неможливе.

Друга директива з банківської справи щодо взаємності обумовлює, що: 1) країни-члени повідомляють Комісію, коли вони санкціонували або дозволяли операції з придбання (пря­мо або опосередковано) з боку іноземних банків; 2) країни-члени інформують Комісію про труднощі, з якими стикаються їхні банки при створенні філій або проведенні операцій поза межами Співтовариства; 3) Комісія інформує Раду про те, чи банкам Співтовариства надається еквівалентний доступ на ринки країн, які не є його членами, і чи вони отримують національний режим (ефективність доступу на ринок і націо­нальний режим мають розглядатися з точки зору початку діяльності та наступних операцій і придбань); 4) якщо Комісія вважає, що якийсь банк Співтовариства зазнає дискримінації, вона має розпочати переговори із зацікавленою країною. Комі­сія може також вимагати від країн-членів обмежити або призупинити надання дозволів на банківську діяльність і придбання акцій у банках Співтовариства. Жодне обмеження не може тривати більш як три місяці без дозволу Ради. Щодо філій іноземних банків, розташованих у Співтоваристві, під час проведення каральних акцій Комісією і Радою застосо­вується така процедура, що ці обмеження або призупинення не застосовуються до права відкриття ними філій або придбань.

246

Концепція разової ліцензії і виконання Другої директиви з банківської справи означають, що іноземні банки можуть отримати вигоду від відносно більшого економічного простору через продаж більшої номенклатури послуг на більшому гео­графічному ринку. Банки матимуть можливість зменшити операційні витрати за рахунок, наприклад, консолідації менед­жменту або експлуатаційних операцій, а також від можливості продажу послуг за кордон або заснування філій, що керуються стандартами звітності та обліку, які не вимагають незалежних капіталовкладень. Однак результатом створення масштабні-шого конкурентного середовища може стати зниження кое­фіцієнту прибутковості, в тому числі у поточний період.

З метою отримання прибутку завдяки одиничній ліцензії інозем­ні банки мають заснувати філію в одній з країн Співтовариства на підставі дозволу діяти як кредитна установа. На жаль, це може призвести до підвищення у мережах філії вже існуючої вартості, наприклад, до більших капітальних витрат і податків.

Директиви ЄС щодо вимог до капіталу базуються на Базельській доповіді про зближення міжнародних підходів до розмірів і стандартів капіталу, виголошеній Комітетом з кон­тролю та регулювання банківської діяльності на сесії Банку міжнародних розрахунків, що відбулась у липні 1988 р. у Базелі (Швейцарія). Вимоги до капіталу, пов'язані з кре­дитним ризиком, викладені у Директиві власних фондів і у Директиві відносно коефіцієнту платіжоспроможності. Перша була прийнята Радою у квітні 1989 р.1, а друга — у грудні 1989 р.2 Обидві директиви разом із Другою директивою з банківської справи мали набути чинності в країнах Співтова­риства з 1 січня 1993 р. Директива 92/121 передбачає нагляд та контроль зазначених кредитних установ. Жодна пропозиція клієнту або групі клієнтів не може перевищувати 25 відсотків від власних фондів установи.

Директива щодо власних фондів має на меті застосування мінімальних стандартів ЄС. Вона обумовлює максимальну кількість статей, які можуть бути включені до основного капі­талу банку, і максимальний рівень обумовленої суми для кожної з цих статей. Кожна країна-член має свободу дій щодо

1 Директива 89/299 (ЄС).

2 Директива 89/647 (ЄС).

247

статті основного капіталу, яку вона застосовує, або може використовувати для обумовлених сум нижчий рівень, ніж визначено у Директиві щодо власних фондів. Директива ви­знає різницю між типами власних фондів подібно до базель-ської доповіді, де визначаються І і II рівні капіталів. Така різниця передається за допомогою термінів "початкові власні фонди" і "додаткові власні фонди". Якісна відмінність між початковими і додатковими власними фондами відображаєть­ся у відповідних пропорціях цих двох елементів загальних власних фондів. Таким чином додаткові власні фонди не по­винні перевищувати початкові, а деякі етапі додаткових влас­них фондів не можуть перевищувати 50 відсотків початкових.

Директива щодо власних фондів дозволяє включати такі етапі під назвою "власні фонди": 1) сплачена частина акціо­нерного капіталу плюс рахунки від надбавок до курсу акцій, включаючи усі привілейовані акції; 2) резервні фонди та прибутки, перенесені на інший рахунок з рахунку прибутків і збитків наприкінці року; 3) резерв з переоцінки активів; 4) фонди для основних банківських ризиків1; 5) деякі цінові узгодження; 6) інші вибрані статті; 7) цінні папери з проміж­ним строком дії та інші вибрані документи; 8) зобов'язання членів кооперативних об'єднань та спільні й індивідуальні зобов'язання позичальників коштів; 9) сукупні привілейовані акції з фіксованим терміном і будь-який другорядний капітал.

Статті, наведені у §1 і §2, створюють первісний власний фонд. Кошти для загальних банківських ризиків, про які згаду­ється у §4, тимчасово включені до власних фондів без обмежень, проте мають переглядатися. Цс означає, що статті, згадані у §§ З і 5 — 9, становлять додаткові власні фонди, рівень яких має обмежуватися відповідно до суми первісних власних фондів.

Сума додаткових власних коштів кредитних установ не повинна перевищувати 100 відсотків від кількості первісних власних фондів, відрахувавши спочатку з нето-капіталу будь-які власні акції, вартість нематеріальних активів (таких як гудвіл і матеріальні збитки за поточний фінансовий рік). Крім того загальна кількість статей, на які посилаються у §8 і §9, не може перевищувати 50 відсотків від первісних власних фондів після такого ж відрахування. Існує загальна вимога,

1 Дин. Директину 91/ГСМ (СС).

щоб статті, перелічені у §§1—4, застосовувалися кредитною установою для необмеженого і негайного застосування з метою покриття ризиків і збитків у разі необхідності. Суми, розрахо­вані для обчислення власних коштів згідно цих заголовків, мають бути чистими від будь-яких податків у майбутньому на час розрахунків або вивірені таким чином, щоб врахувати ці податкові витрати.

Директива щодо коефіцієнту платіжоспроможності ви­магає від банків зберігати капітал на рівні відповідної про­порції фондів. Відповідно до Директиви щодо власного капі­талу власні кошти кредитних установ становлять чисельник, а знаменником виступають усі фонди і статті позабалансового звіту, які були вивірені стосовно ризиків. Потім це вира­жається як процентне співвідношення. Планова цифра — 8 відсотків. Прийняття положень Директиви щодо коефіцієнту платіжоспроможності є ще однією спробою визначити міні­мальні стандарти ЄС. Коефіцієнт платіжоспроможності має калькулюватися не менше двох разів на рік, а коефіцієнт платіжоспроможності кредитної установи і її філії обчис­люється на консолідованій основі.

Директива стосовно відмивання грошей1 посилює зобо­в'язання країн-членів відповідно до Конвенції ООН проти незаконної торгівлі наркотиками і психотропними речовинами (Відень, 1988) та Конвенції Ради Європи щодо відмивання, розшуку, захвату і конфіскації кримінальних доходів (Страс­бург, 1990). Директива щодо відмивання грошей зосеред­жується на цивільному, а не кримінальному праві і мала бути повністю запроваджена у практику до 1 січня 1993 р. Країни-члеии мусять забезпечити заборону відмивання грошей, пов'я­заних з кримінальною діяльністю (а не тільки розповсюджен­ням наркотиків). Вони також повинні забезпечити, щоб банки та інші фінансові установи (включаючи страхові компанії) чітко ідентифікували своїх клієнтів, перш ніж розпочинати ділові стосунки. Будь-яка угода або ряд угод, що дорівнюють або перевищують 15000 екю, потребує перевірки особи клієнта. Кредитні та фінансові установи повинні проводити таку пере­вірку навіть тоді, коли задіяна сума є нижчою, але існує підозра про відмивання грошей. Отримана інформація має зберігатися

1 Директина 81/.-І0К (СС).

2АН

впродовж 5 років з дня укладання контракту або припинення відносин з клієнтом.

Кредитні і фінансові установи мусять надавати інфор­мацію про відмивання коштів відповідним державним струк­турам. Вони повинні створити відповідну власну систему контролю, щоб пересвідчитись у надходженні необхідної ін­формації. Підозріла угода не повинна виконуватися, поки відповідні структури не отримали інформацію. Державні ор­гани можуть наказати фінансовій або кредитній установі не виконувати цей контракт. Винятком може бути випадок, коли зволікання з виконанням угоди може насторожити клієнтів, яких запідозрено у відмиванні грошей, перед проведенням перевірки. У таких випадках угода може підписуватися, а відповідні державні органи поінформовуватися пізніше. Так чи інакше, зацікавлена установа не повинна сповіщати про це клієнта. Директива зобов'язує країни-члени запровадити за­кони, що дають право службовцям і керівникам банків, стра­хових компаній та інших фінансових установ розкривати без перешкод інформацію стосовно клієнтів. Країнам-членам не забороняється приймати жорсткіші положення.

Завдяки Директиві Ради 88/361 значною мірою був досягнутий вільний рух капіталу1. Ст. 1 зобов'язує країни-члени скасувати обмеження на рух капіталів між резидентами цих країн. Переведення капіталів має здійснюватися за тими ж ставками валютного курсу, що й сплати за поточними кон­трактами. Строк упровадження Директиви 88/361 — липень 1990 р. Державам Співтовариства надається право застосову­вати заходи захисту, якщо короткий термін переведення знач­ної кількості капіталу створює сильне напруження на ринках іноземних валют і спричиняє серйозні порушення при прове­денні країнами-членами монетарної і валютної політики.

Директива, що лібералізує рух капіталів, сприяла опера­ціям з цінними паперами на території Співтовариства. Краї­ни-члени зобов'язані дозволяти придбання іноземних цінних паперів через фондові біржи. Проте розміщення цінних папе­рів на зовнішніх ринках капіталів і угоди з цінними паперами, які не котуються на біржі, були пов'язані з відповідними умо­вами і обмеженнями. Директива 1986 р. лібералізувала опера-

Див. вище.

ції з цінними паперами, звільняючи від тих обмежень доступ до цінних паперів, які обмінюються на фондових біржах Співтовариства. Однак жодна з директив ЄС не знімає з країн-членів відповідальності за монетарну політику і орга­нізацію фінансових і кредитних ринків у своїх державах. Наприклад, країна може встановити мінімальну резервну нор­му для капіталів або, за зобов'язаннями нерезидентів, правила щодо зовнішніх позицій.

Ст.7 Директиви 1988 р. стосовно руху капіталів забезпе­чує взаємність з боку третіх країн.

З метою збільшення та посилення повноважень і право­здатності відповідних національних органів контролю під час виконання ними своїх контрольних функцій в окремому сек­торі згідно Директиви 95/26 (ЄС) Співтовариство нещодавно внесло поправки до різноманітних директив у галузі банків­ської справи і страхування: Директиви 77/780 і 89/646 (ЄС) щодо банківської справи; Директиви 73/239 і 92/49 (ЄС) сто­совно страхування економічної діяльності; Директиви 79/267 та 92/96 (ЄС) щодо страхування життя; Директива 93/22 (ЄС) стосовно діяльності інвестиційних компаній та Директива 85/611 (ЄС) щодо компаній, які здійснюють колективне інвес­тування у цінні папери, що можуть передаватися (Ucits) (відомі також як пайові інвестиційні фонди).

Крім того, Директива 94/19 (ЄС) щодо системи гаранту­вання депозитів передбачає, що в кожній країні-члені повинна бути система гарантій, фінансована банківським сектором, яка дає змогу вкладникам доводити своє право на виплати відпо­відно до цієї системи. Система гарантій повинна охоплювати не тільки вкладників установи з країн ЄС, які надали ці права, а також відповідні інститути, що знаходяться в інших країнах-членах. Гарантії повинні також розповсюджуваться на усі вклади мінімум до 20000 екю на одного вкладника.

<< | >>
Источник: Татам Алан. Право Європейського Союзу; Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Переклад з англійської. — К.: "Абрис",1998. - 424 с. 1998

Еще по теме БАНКІВСЬКА СПРАВА:

  1. Стаття 14. Визначення понять
  2. Стаття 30. Виключна підсудність справ
  3. РОЗДІЛ І ТОРГОВЕ ТА КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО
  4. БАНКІВСЬКА СПРАВА
  5. Зміст
  6. 2.2. Об’єктивна сторона злочину «фіктивне підприємництво»
  7. 2.3. Адміністративно-процесуальні норми у сфері надання адміністративних послуг через центри надання адміністративних послуг та електронні онлайн-сервіси
  8. Додатки
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  10. 2.1. Об’єкти прав інтелектуальної власності за чинним законодавством України
  11. 1.2.2. Особливості дисциплінарної відповідальності суддів.
  12. 2.1. Підстава притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності
  13. 3.2. Професійні таємниці та їх охорона у сфері кримінального судочинства
  14. 3.3. Інформація з обмеженим доступом у сфері підприємницької діяльності
  15. ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ